IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2018 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

28

80

2

27

Рускій мір = нацизм?

Фото – Linija_Curzona – LiveJournal

Наприкінці вересня групою нардепів-укропівців було внесено проект закону про внесення змін до закону про декомунізацію “щодо засудження та заборони “російського світу” (“руского міра”) в Україні” №9139. Законопроект було включено до порядку денного ВРУ 18 жовтня 2018 року. Парламент поки що не підійшов до його розгляду по суті, але проект, на жаль, став черговим прикладом спроби вирішити в Україні серйозну проблему неадекватними засобами.

Власне, проектом пропонується Закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” (відповідно змінивши і його назву) доповнити визначенням руского міра та його пропаганди, забороною такої пропаганди та її криміналізацією. Аналогічні декомунізаційним зміни пропонуються до законів у сфері ЗМІ, виборів, діяльності юридичних осіб, про МДА.

Якщо йти по порядку, то вже починаючи з визначення можна констатувати, що воно є невдалим. Визначення “російського світу” пропонується в проекті наступне: “російський світ” (“рускій мір”) – форма націонал-соціалізму (нацизму), російська неоімперська геополітична, культурно-історична ідея міжнародного та міждержавного співтовариства, об’єднаного причетністю до Росії і прихильністю до російської мови та культури, під гаслами єднання та захисту носіїв російської мови та культури, православної віри, спільної історичної пам’яті та спільних поглядів на суспільний розвиток”.

Цілком можемо погодитися, що ідеологія руского міра є ксенофобською і тоталітарною: сильний лідер (фактичний диктатор), агресивне пряме й непряме втручання у внутрішні справи інших держав, возвеличення російської нації та приниження інших на противагу їй, заперечення загальновизнаних стандартів прав людини, мілітаризм, ідея об’єднання та мобілізації нації та держави проти ворогів, які їх оточують. Але расизму та соціального дарвінізму, на відміну від нацизму, в рускому мірі не вбачається. Натомість належність до росіян як спільноти для них самих більше визначається не генетикою і походженням, а культурною належністю (рос. мова і культура, моделі поведінки) – перехід у російську культуру впускає в рускій мір людей неслов’янського походження, як-от нащадків мігрантів з Німеччини, які прибули до Російської імперії як фахівці у ХVIII-ХIХ ст.ст. (Міллер), євреїв, а зараз і вихідців із Сибіру, Північного Кавказу (Сурков) та пострадянських республік (Лавров). Тобто прирівняння до нацизму є невдалим і чимось нагадує те, як самі представники руского міра плутаються в термінах “нацизм”/”фашизм”. Більш точно було б просто визнати рускій мір тоталітарною і ксенофобською ідеологією.

Після прирівнювання до нацизму у визначенні руского міра подані його ознаки, що ще гірше, оскільки вони підібрані вкрай невдало: об’єднання причетністю до певної держави, її мови й культури характерне не лише для РФ, а й для Британської та Французької співдружності (які також дійсно є співдружностями постколоніальних держав і колишніх метрополій, але не характеризуються таким жорстким нав’язуванням мови й культури, геополітичного курсу з боку цих метрополій). Єднання і захист носіїв російської мови, культури, релігії та історичної пам’яті – це надто неконкретне формулювання, щоби визнати такі дії протиправними. Адже рускому міру насправді йдеться не так про єднання, як про закріплення домінування російської культури, церкви в певних регіонах (якщо розглядати приклад України).

Окреме питання – потреба у визначенні руского міра в тексті закону як такого. Адже керівництво РФ не декларує так відкрито, як, наприклад, ІІІ рейх, тоталітарного й ксенофобського характеру своєї ідеології. Достатньо було обмежитися констатацією тоталітарного і ксенофобського характеру російського світу та встановленням відповідальності за пропаганду відповідних його рис і демонстрацію її символіки (початок уже покладено введенням адміністративної відповідальності за прилюдне використання георгіївської стрічки – ст. 173-3 КпАП).

На жаль, Україна, наголошуючи на міжнародній арені на факті російської агресії, не акцентує уваги на її причинах, тобто на російському шовінізмові. Хоча Російська імперія, СРСР та нинішня РФ виступають ланками одного ланцюга, про що автор уже писав раніше: “Після утвердження Сталіна при владі, націонал-комуністів було “зачищено”, представників розстріляного відродження репресовано, українізацію згорнуто, а радянська влада почала набирати російського націоналістичного характеру, типового для Російської імперії дореволюційних часів” (детальніше див.: https://www.pravda.com.ua/columns/2015/08/21/7078532/).

Та повернемося до законопроекту і розглянемо визначення пропаганди руского міра в ньому. Заздалегідь зазначимо, що з огляду на те, як виписано законопроект, ні визначення руского міра, ані визначення його пропаганди в декомунізаційному законі не криміналізує їх, оскільки, згідно з ч. 3 ст. 3 Кримінального кодексу, “злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом”. У законопроекті є доповнення до КК, яке й визначатиме, що саме криміналузіється, але на цьому зупинимося нижче.

Отже, визначення пропаганди русміра: пропаганда “російського світу” (“руского міра”) – поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру ідей російського світу (“руского міра”), яке в тому числі може виявлятися в наступних формах:

а) “Діях осіб, що містять ознаки сепаратизму, а саме: заклики до проведення зборів, мітингів, демонстрацій, протестів під гаслами приєднання окремих регіонів України до Російської Федерації (або виділення їх в окремі території з метою створення суверенної держави) чи набуття статусу дуже широкої автономії”.

Передовсім зазначимо, що термін “сепаратизм” щодо подій на Донбасі є неадекватним і шкідливим, хоча повсюдно вживається навіть Президентом. Адже “ЛДНР” ідеться не просто про відокремлення від України, а про приєднання до РФ у певній формі (звісно, спершу була надія, що все буде як у Криму, але після того, як РФ на це не пішла, маріонеткові керівники “ЛДНР” вдаються до спроб хоч якось інтегруватися з РФ (російські валюта, безвіз і т.д.). В історії вже були приклади подібного псевдосепаратизму, коли окупант через створення фейкової держави загарбував чужу територію (Серединна Литва, УСРР, Республіка Техас та ін.). Сам термін “сепаратизм” виводить РФ поза контекст війни на Донбасі – нібито певний регіон лише хоче від’єднатися від України, а центральний уряд з ним воює, і РФ тут ні до чого. Тому його вживання в законодавстві ще більше є шкідливим.

Наведені далі ознаки – відділення від України суверенних держав або дуже широка автономія – власне і є проявами сепаратизму. Але до руского міра, такі потенційні прояви, очевидно, не матимуть стосунку, тому включення цих ознак, принаймні в цей законопроект, виглядає недоречним.

б) “Публічних висловлюваннях осіб, які виправдовують військову агресію проти України “для захисту російського і російськомовного населення” – такі дії вже підпадають під ст. 110 КК України, необхідно розвинути адекватну практику її застосування.

в) “Поширення “загальноросійської ідеї” об’єднання українського, білоруського та російського народів в єдиний “триєдиний” російський народ”. Ідея єдиного народу дійсно підводить до того, що окремого українського народу нема, а якщо один народ, то й “один рейх”. Але знову-таки формулювання не є точним, бо наразі з РФ чути не закликів про об’єднання в один народ, а вже констатацію того, що він один, тобто окремого українського наче й не існувало.

г) “Нав’язування суспільству ідеї про самодостатність, унікальність російської та/або слов’янської цивілізації на противагу “західним країнам”; звеличення, аж до формування культу осіб, перших керівників Російської Федерації” – надто неконкретне формулювання: кожен народ чи цивілізація і справді є унікальними.

д) “Поширення ідеології про виключний статус московського православ’я, начебто про те, що Російська православна церква – основа Вселенського православ’я і єдина церква, яка зберегла автентичну віру, а також використання такої ідеології як підставу для об’єднання українського та російського народів” – ця форма також проблемна, адже для кожної течії християнства характерне претендування на істинність, автентичність вчення, чи то католицтво, протестантизм і т.д.

Окремо варто звернути увагу на пропоновані зміни до Кримінального кодексу – нову редакцію ч. 2 ст. 436-1. Частина друга цієї статті вже існує, і законопроектом пропонується зробити її частиною третьою, а в частину другу помістити новий склад злочину. Але, з точки зору законодавчої техніки, це може викликати плутанину, адже різні склади злочинів у різний час нумеруватимуться однаково. Тому тут доцільніше було б іти шляхом введення до КК нової статті.

Чим же пропонується доповнити КК:

“Пропаганда “російського світу” (“руского міра”), тобто поширення інформації, спрямованої на виправдання злочинного характеру ідей російського світу (“руского міра”), в тому числі заклики до проведення мітингів, демонстрацій, протестів під гаслами приєднання окремих регіонів України до Російської Федерації; публічні висловлювання осіб, які виправдовують військову агресію проти України “для захисту російського і російськомовного населення”; поширення “загальноросійської ідеї” об’єднання українського, білоруського та російського народів в єдиний “триєдиний” російський народ” – з максимальним покаранням до 5 років позбавлення волі і від 5 до 10 років у разі скоєння діяння повторно, або представником влади, чи з використанням ЗМІ, чи організованою групою.

Якщо пройтися формулюваннями, то застосування такої норми КК теж буде проблемним: “злочинного характеру ідей російського світу” – злочинний характер швидше може бути в діянь, а ідеї є надто розмитою матерією. Заклики до приєднання регіонів України до РФ та виправдання її агресії проти України вже мають каратися за ст.ст. 110-111 КК, і логічніше було б вдосконалити і самі ці статті, й практику їх застосування. Покарати когось за поширення ідеї об’єднання в “триєдиний народ” також буде проблемно з огляду на те, що зазвичай не закликають до об̕̕’єднання, а констатують його уже як факт.

Як розумну альтернативу цьому законопроекту можна було б запропонувати: визнання на рівні закону руского міра як тоталітарної й ксенофобської ідеології, заборону на використання символіки російських націоналістів, Російської імперії, на виправдання злочинів останніх та вдосконалення ст.ст. 110, 111, а також 161 КК України, яка передбачає відповідальність за ксенофобію, але містить надто куці формулювання.

Роман Головенко, юрист Інституту масової інформації

Ще Блоги