IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2018 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

28

80

2

27

Приватний доступ до публічної інформації. Як судилися за доступ на Львівщині

У Львівській області жоден позов щодо доступу до інформації не був пов’язаний з журналістською діяльністю.

Медіа, для яких підготовка запитів та боротьба за відповіді на них є рутинною щоденною роботою, неохоче йдуть у суди, коли не отримують потрібну їм інформацію. І це попри те, що в Барометрі свободи слова за 2017 рік порушення, пов’язані з доступом до інформації вийшли на друге місце по Україні. Значна кількість випадків порушення прав журналістів у 2016-2017 роках на Львівщині, зафіксованих у Барометрі свободи слова, стосувалися доступу до публічної інформації. В цей період зафіксовані щонайменше п’ять конкретних скарг від журналісток про ненадання відповідей на запити. Але, як підтвердили представниці ІМІ авторки цих запитів, до суду вони не зверталися.

У 2016 році, коли найбільш резонансною для Львова була проблема сміття, журналісти масово скаржилися на системну відсутність вчасних відповідей на запити від міськради. Ігнорувалися запити від  “Дзеркала тижня. Україна”, “1+1” , “Наші гроші. Львів” та “Громадське. Львів”. Про неодноразове зволікання із наданням відповідей на запити на інші теми ІМІ повідомляла редакторка сайту “Дивись. Інфо” Валерія Печеник. У 2017 році була аналогічна скарга від журналістки видання Delo.ua Наталії Міняйло. У жодному з цих випадків журналістки до суду не зверталися. Як уточнила Наталія Міняйло, на свій запит вона із запізненням, але все ж отримала інформацію. Валерія Печеник та Ольга Євстігнєєва, яка співпрацювала з “1+1” та “Громадське. Львів”, зверталися зі скаргами до омбудсмена. Про причини незвернення до суду журналістки пояснюють однаково: шкода часу, грошей та не вистачає ресурсу, аби супроводжувати позови до кінця.

За доступ до якої інформації судяться?

За пошуком рішень, що стосуються доступу до інформації по Львівській області, у реєстрі міститься 11 рішень. Шість з них не стосуються безпосередньо доступу до інформації: питання доступу фігурує там лише як одна із норм, що застосовується при оскарженні рішень органів місцевої влади. Непублічність рішень, тобто порушення вимог закону про доступ до публічної інформації,  може стати підставою для їхнього скасування.

П’ять рішень стосуються справ, пов’язаних із доступом до публічної інформації: чотири винесені у 2018 році, ще одне у 2017. В усіх випадках позивачами були фізичні особи, а от громадські організації чи ЗМІ на стороні позивачів не фігурують. Якщо узагальнити, то всі справи вирішені на користь позивачів: суди зобов’язували органи влади надавати запитувану інформацію.

У трьох із п’яти справ очевидно, що доступ до публічної інформації був інструментом для вирішення приватних чи корпоративних ситуацій. В одному випадку позивач домагався отримання довідки про зарплату та сплачені з неї соціальні внески конкретного співробітника прокуратури Львівської області. В іншій справі позивач оскаржував відсутність відповіді на запит до Червоноградського центру надання безоплатної правової допомоги. З тексту рішення можна здогадатися, що ця інформація була необхідна йому для представлення інтересів у іншому суді. Ще один приклад позивач вимагав надати копії всіх матеріалів щодо притягнення ТОВ «Біф Прайм» до адміністративної відповідальності. Тут також найбільш імовірно, що ці матеріали надалі позивач використає для захисту в іншій адміністративній справі.

Серед усіх справ є лише дві, де запитувалися публічні дані, найбільше схожі на суспільно значущу інформацію.  

У позові до Державної регуляторної служби України йшлося про надання неповної відповіді на запит. Позивач просив надати інформацію про закупівлі, склад та зарплати працівників цього органу за 10 місяців 2017 року. На запит він отримав узагальнену інформацію, і стверджував, що вимагав надання детальнішої. Суд вирішив задовольнити позов частково. Суд констатував, що в питаннях про закупівлі не було конкретного переліку предметів та послуг,  а тому узагальнена відповідь була адекватною. А от у частині запиту, що стосується кадрів та зарплат, суд погодився із позивачем: “Суд встановив, що питання позивача  №4 щодо відомості та чисельність і склад усіх працюючих у Державній регуляторній службі України, їхню заробітну плату в цілому та окремо за професіями і посадами по кожному працівнику станом на 31.10.2017 має всі необхідні реквізити, передбачені ст. 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а тому у відповідача, на підставі вищенаведених норм, виник обов’язок надати позивачу публічну інформацію”. Тож у рішенні суд зобов’язав Державну регуляторну службу надати інформацію щодо цього в повному обсязі. Стосовно інших питань відповіді органу влади визнані правомірними. Судовий збір у 320 грн стягнули з відповідача.

Друга справа, де йшлося про справді важливу для широкого кола інформацію, стосувалася отримання копії статуту Бабинської об’єднаної територіальної громади. Відповідний запит позивач надіслав у березні 2017 року. Але замість статуту отримав регламент сільської ради. Як пояснив у суді представник відповідача, на момент запиту громада ще не мала статуту. Вже у процесі судового розгляду сільрада надіслала ще одну відповідь позивачеві з інформацією про порядок напрацювання Статуту громади. Зваживши на це, суд відмовив у задоволенні позову. Але судді в апеляції не погодилися з цим рішенням і скасували його. Колегія відзначила, що орган влади все ж допустив бездіяльність, не надавши інформацію. Тим не менше судді врахували, що запитувана інформація в тому обсязі, у якому вона доступна, вже надана і немає сенсу повторно зобов’язувати орган влад її надавати. Тож провадження закрили, але визнали дії сільради на першому етапі протиправними.

Ці приклади показують, що на практиці судовий розгляд та публічність щодо випадків ненадання інформації, все ж допомагають отримати потрібні дані. Але журналісти не готові йти до суду через кожен запит, залишений без відповіді. Тож користуються цим правом у більшості ті, кому публічна інформація потрібна в особистих інтересах.

Тим часом у Львові розгортається неординарна справа щодо доступу до інформації: ЛКП “Львівелектротранс” позивається до омбудсмена. Підприємство в такий спосіб намагається довести, ніби інформація про передані міськрадою кошти та майно не є публічною. Якщо “Львівелектротрансу” це вдасться, цілком імовірно, що цим рішенням ЛКП виправдовуватиме своє небажання звітувати перед громадою, тому ця справа перебуває під пильним контролем львівських медіа.

Зоя КРАСОВСЬКА

Блог підготовано в рамках проекту ГО “Інституту масової інформації” за підтримки Міжнародної громадської організації Internews Network, що реалізує програму “У-Медіа”, за фінансової підтримки Агенції США з міжнародного розвитку (USAID).

Ще Блоги