Вперше в АТО: поради для журналістів щодо спілкування з місцевими жителями

Олег Грищак, кореспондент РБК «Україна», розповідає про свій перший журналістський досвід у зоні АТО та ділиться досвідом щодо спілкування з жителями окупованих територій. 

Прес-тур крізь Слов’янськ – Попасне – Станицю Луганську нам допомагали влаштувати представники Міжнародного Червоного Хреста. Підготовкою до поїздки займалася продюсерка на РБК «Україна»: вона оформлювала акредитацію, домовлялася з МЧХ та ін. Я розумів, що територія там контрольована, хоч і близька до лінії зіткнення, але не відчував, що їду в «гарячу точку». Волонтери ЧХ проводили нам невеличкий інструктаж з безпеки на місці, в штабі АТО видали невеличкий аркуш А4 з номером гарячої лінії, на цьому підготовка щодо безпеки й закінчилась. Блокпости ВСУ проїжджали доволі швидко: з п’яти постів нас зупинили лише на одному – перевіряли документи (акредитація в зону АТО, прес-карта, паспорт). Ми постійно підтримували зв’язок з редакцією щодо переміщень – щоб в разі чого нас знали, де шукати. Єдине що – зв’язок був добрим далеко не завжди.

До спілкування з жителями окупованих територій якось окремо не готувався – радили просто бути «обережними» у спілкуванні з ними. Але ж по факту ти їдеш туди дізнатися про речі, які виходять за рамки цього «обережного» спілкування. В Станиці Луганській, наприклад, спілкувалися переважно з пенсіонерами. Дехто не хотів говорити на камеру, хтось і на диктофон не давав згоди на запис. Не потрібно робити з цього проблеми, адже завжди знайдеться хтось більш товариський, розповість і про те, і про се.

Треба обов'язково говорити, звідки ви, коли звертаєтеся до людини за думкою або коментарем. Спочатку часто питали: «Ви що з Луганська?» - «Ні з Києва». Зазвичай, після цього розмова йшла вже легше. Досить важливо розмовляти однією мовою та схожою риторикою з людиною, використовувати її лексикон. Була одна пенсіонерка, глибоко за 70 років, починала розмовляти доволі неохоче. Поки говорила – поступово підлаштовувався під її манеру спілкування, пані почала набирати обертів й вкінці вже балакала, наче помолодшала років на двадцять.

Важливо якось розділяти спілкування на таке, де люди готові говорити під запис, а де – ні. Деякі теми місцеві намагаються обходити, якщо розмовляють з журналістами. Для того щоб цей бар’єр недовіри якось прибрати, можна вирубати диктофон й починати розмовляти вже не як журналіст, а як проста пересічна людина. Після цього, в деяких випадках, людина погоджувалась повторити сказане неформально з вимкненим диктофоном вже для запису.

Спілкувався з однією жінкою, у якої син пропав, коли війна почалась. Людина з самого початку говорить, що спілкуватися готова, але не на камеру: є якісь побоювання, підозри. Кажу: ось диктофон, вона погоджується. А можна сфотографувати? Каже - так. А чому на камеру не можна? Не хочу. Є у них якісь свої причини, чому вони не хочуть спілкуватися саме на камеру. Ця жінка каже, що був випадок, коли знімали на камеру, а потім їй дзвонили шахраї, які казали: «Ваш син у нас - дайте грошей». Є історії, які розповідають дуже обережно, навіть коли диктофон вимкнений. В таких випадках точно варто не ставити питання, а дати людині самій розповісти свою історію, те, що вони хочуть сказати, а не те, що журналіст хоче почути. А навідні питання давати вже в самому кінці. Іноді краще вимкнути диктофон і попросити особисто постаратися пояснити щось, що не хочуть говорити на камеру.

Єдиний випадок, коли відчули до себе якусь ворожість, був у Станиці Луганській. Була одна жінка, що через кордон поверталася до Луганська, казала: «Ви там у себе все одно все перебрешете». Її, в принципі, можна зрозуміти. Напевно, це проблема не стільки цих людей, скільки певних ЗМІ, які дискредитують себе та й всіх своїх колег перед цими людьми, коли перекручують факти чи продукують спекулятивні матеріали про Донбас.

Багатьом людям ставало трохи легше розмовляти, коли їм пояснювали, хто та для чого робить матеріал, як він буде виглядати, що хоче відобразити журналіст. І так само потрібно почути, що та для чого людина хоче сказати. Ось та жінка, у якої пропав син, теж спочатку ставилася трохи упереджено до запису на камеру. Вона вже 4 роки не отримує ніякої інформації про сина, зовсім зневірилася - до ворожок он навіть ходила. На камеру говорить, бо сподівається, що все-таки хтось може побачить передачу і повідомить хоч щось про сина. Коли люди бачать якусь практичну користь від роботи, вони інакше ставляться до запису. Я відразу говорив людям, що і як я хочу показати. Максимально просто і чесно пояснити, навіщо ти тут знаходишся з цими людьми, щоб вони розуміли, що і навіщо ти у них питаєш, як і навіщо їм відповідати. Одна пані казала: «Ви там взагалі знаєте в Києві, що у нас тут відбувається? Ну, давайте я вам все розповім».

Останнє й, мабуть, головне, – це тримати свою думку при собі. Була пані, у якої будинок через обстріли майже зрівняло з землею. Я їй кажу: «Кого ви звинувачуєте в тому, що сталося?» - «Я не знаю». «Хто, на вашу думку, винен в тому, що вашого будинку немає?» Вона каже: «Що ті, що інші. Не знаю, хто більше. Я не бачила, звідки прилетіло». А там видно, що снаряди чітко з території підконтрольної терористам прилетіли. Можна бути тисячу разів незгодним з людиною, але майже завжди краще промовчати. Ти збираєш думки, а не висловлюєш їх.

Розмовляв Ілля Ігнатов, магістрант кафедри медіакомунікацій  Українського католицького університету