Малими кроками. Як працюють журналісти на Cході України

Фото Олега Скрипник

Ситуація в зоні АТО на сході країни постійно змінюється ― від активних зіткнень до тиші. Так само ситуація там змінюється і для журналістів, що висвітлюють бойові дії.

Ми розпитали у журналістів, які недавно їздили у відрядження до АТО, з якими основними складнощами стикаються, яка ситуація з доступом, які основні виклики для медійників постають зараз:

Доступ

Для того щоб мати змогу працювати в зоні АТО, представники ЗМІ мають пройти акредитацію в СБУ та отримати прес-карту. Прес-карта другого рівня акредитації (синього кольору) передбачає виконання журналістами редакційних завдань на всій території проведення АТО, за винятком передових позицій Збройних сил України. З 1 січня 2017 року Міністерство оборони ввело додаткову акредитацію для отримання прес-карти першого рівня доступу, що передбачає доступ до передових позицій ЗСУ, так званої «нульовки». Для її отримання потрібно пройти триденні курси на базі академії Міноборони.

Журналісти розказали ІМІ, що все просто: дотримуєшся всіх правил,  отримуєш прес-карту першого рівня, надсилаєш заявки із зазначеними маршрутами до штабу АТО, домовляєшся з прес-офіцерами, і вуаля ― ніяких проблем з доступом до певних населених пунктів та на позицію військових нема. Але водночас журналісти зазначають, що під час активізації бойових дій проблема з доступом постає досить гостро.

Так, наприклад, Євгенія Подобна, військова кореспондентка 5 каналу, говорить, що під час боїв на Світлодарській дузі країна опинилась у певному інформаційному вакуумі, адже журналістів не пускали не лише на позиції, а й у найближче до фронту селище Луганське. Коментарі командування було отримати не менш складно. Водночас цим добре скористалась інша сторона, яка вкидала фейки в соцмережі та в український інформаційний простір. Наприклад, про 26 загиблих, тоді як реально їх було 6, про начебто катування двох українських бійців (насправді обоє були вбиті снайпером).  Підтвердити чи спростувати цю інформацію журналістам, які перебували за межами зони бойових дій, було майже неможливо, тож ціла низка українських ЗМІ оприлюднила цю дезінформацію.

«Для мене досі великою проблемою лишається потрапляти на позиції на ніч, адже більшість обстрілів та боїв відбувається саме затемна. Є підрозділи і командири, які охоче пускають, є ті, для кого це абсолютне табу. Раніше домовитись про роботу на позиціях уночі було значно легше. З одного боку, це є безперечним мінусом у нашій роботі, адже через це в нас виходить “журналістика коментарів”: коли ми, не маючи можливості зняти безпосередньо бій чи обстріл, можемо лише записати коментар про те, як це було. А це таки суттєво знижує якість матеріалу», ― коментує Євгенія Подобна.

Зміни

Журналісти зазначають, що останнім часом військові намагаються краще налагодити роботу зі ЗМІ. Наприклад, прес-центр в Авдіївці, який було відкрито в період загострення в січні цього року. Євгенія Подобна розповідає, що в прес-центрі працює мобільна група, яка оперативно знімає відео обстрілів, їхніх наслідків, записує коментарі військових та місцевих. Це відео потім є у вільному доступі для всіх українських та іноземних телеканалів. У прес-центрі майже цілодобово перебуває речник штабу АТО, у якого можна отримати найсвіжішу інформацію про ситуацію вздовж усієї лінії фронту,  можна в будь-який момент записати  коментар, що досить зручно. Також говорять, що побільшало професійних прес-офіцерів, у яких є розуміння, що потрібно журналістам, та які допомагають домовлятися з командуванням.

«Це не точна оцінка, тому що це не повна картина, але в деяких місцях ми зустрічаємо добре підготованих прес-офіцерів, котрі стараються допомогти і які самі пропонують до них звертатися, якщо будуть питання в майбутньому», ― розказав ІМІ польський журналіст газети  «Виборча» Пйотр Андрусєчко.

Труднощі

За словами журналістів, основним викликом для них залишається бюрократія. Отримання рожевої картки акредитації та вимога, що змушує подати маршрут пересування наступного дня до 18:00 сьогоднішнього, ― це правила, які важко виконати. Особливо якщо щось стається ввечері після 18:00 і ти маєш вранці бути на місці та робити про це матеріал.

«З одного боку, є сподівання, що таки “контроль над пересуванням журналістів заради їхньої безпеки” нарешті організують. З іншого боку, традиційно є побоювання, що це переросте в додатковий інструмент відсіву. Якщо говорити про підготовку якісного і масштабного матеріалу, тут необхідно кілька днів жити з підрозділами, а це програма Embedded. Але далеко не всі журналісти (та й не всі редакції) можуть собі дозволити медичну страховку за ціною в кілька тисяч гривень. Якщо ж журналіст їде сам, фактично він вимушений працювати “в нуль”. Що, зважаючи на згасаючий інтерес у світі до війни в Україні, доволі складне завдання (про українські розцінки ми не говоримо в принципі)», ― розказав Станіслав Козлюк, репортер видання «Український тиждень».

На думку Пйотра Андрусєчка, потрібно працювати з місцевим населенням, що живе на лінії розмежування фронту, але тут знову постає питання довіри та доступу журналістів до «сірої зони». Та озвучує ідею Насті Станко, з якою і сам погоджується: «Прийшов час організовувати тренінги для військових, що працюють із журналістами. Питання довіри стоїть дуже гостро, адже в соцмережах постійно йдуть атаки на деяких журналістів, їм закидають брак патріотизму, що і впливає, у свою чергу, на самих військових».

Професійні виклики

Життя мешканців прифронтових територій лишається дуже мало висвітленим, особливо якщо це не «популярне» місце. Найбільша увага прикута до Авдіївки, де, наприклад, взимку цього року всі ЗМІ слідкували за ситуацією в місті, але водночас одиниці пишуть про Зайцеве (передмістя Горлівки), де гуманітарна катастрофа триває майже два роки, про це наголошують самі журналісти, але в той же час проблема залишається.

Дзвіна Погребельник, кореспондентка відділу політичних новин ІА «Інтерфакс-Україна», скаржиться на часті випадки неадекватності місцевих мешканців з проросійськими поглядами, що люто хочуть донести журналісту свої переконання.

«За три роки ми досі не розробили достатньо поняттєвий апарат. На міжнародних програмах та тренінгах, де представляю Україну, я часто чую критику слова “терористи”, яке ми використовуємо для позначення ворожої сторони.  Ми не маємо можливості працювати на окупованій території і висвітлювати другу частину війни ― життя українців за лінією розмежування, показувати їхні реалії і розповідати про проблеми, з якими вони стикаються», ― коментує Євгенія Подобна, журналістка 5 каналу.

Висновки

1. Потрібно організовувати тренінги для військових, що працюють із журналістами. Це допомогло б вирішити питання довіри між журналістами та військовими, яке стоїть дуже гостро.
2. Більше уваги потрібно приділяти висвітленню життя мешканців прифронтових територій, де тривають гуманітарні катастрофи.
3. Співпраця журналістів з військовими прес-службами в зоні АТО змінюється на краще, але дуже і дуже повільно. Її скоріше можна охарактеризувати як два кроки вперед і один назад. Тільки через три роки війни в деяких підрозділах почали з’являтися прес-офіцери, які розуміють специфіку роботи журналістів. Або прес-штаб з’явився після колапсу в Авдіївці, але потрібен він був значно і значно раніше.
4. Нові виклики виникають так само швидко, як і змінюється ситуація в АТО, але з ними не встигають справлятися, тому вони з часом трансформуються в нові проблеми, які знову будуть заважати працювати журналістам. Для вирішення цих викликів потрібно будувати системний діалог між журналістською спільнотою та військовими, що також сприятиме зростанню довіри і покращенню якості висвітлення АТО в медіа.