IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2019 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

2

18

1

7

Інтернет-ЗМІ і відповідальність за достовірність інформації

Фото – phoneinfo8.info

Інтернет є швидким і зручним інструментом обміну інформацією. На жаль, плюси такого інструменту є одночасно і його мінусами. Адже, як зазначив свого часу Террі Пратчетт у романі «Правда», «поки правда взуває одну ногу, брехня встигає оббігти весь світ». З Інтернетом швидкість поширення інформації, будь якої – як правди, так і брехні, – збільшилася в рази. Це створює враження, що поширення інформації в Інтернеті не веде до відповідальності. Проте таке враження хибне. Зокрема, це стосується перепостів, тобто поширення інформації, вже оприлюдненої в Інтернеті іншими особами, у тому числі коментарів під статтями тощо. У цьому матеріалі я спробую коротко розкрити, яка інформація вважається достовірною, а до якої треба ставитись обережно, і також про відповідальність у разі поширення недостовірної інформації в Інтернеті.

Загальне правило щодо поводження з інформацією викладено в першому абзаці частині другої статті 302 Цивільного Кодексу України:

«2. Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності».

Такий обов’язок стосується всіх фізичних осіб, зокрема журналістів, і будь-яких способів поширення інформації, у тому числі через мережу Інтернет. Водночас абзаци другий і третій частини другої статті 302 Цивільного Кодексу України визначають, яку саме інформацію можна не перевіряти:

«Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов’язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування.

Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов’язана робити посилання на таке джерело».

Отже, інформація, що була повідомлена посадовою особою органу державної влади, органу місцевого самоврядування в межах її повноважень і через офіційні джерела (зокрема, офіційні сторінки таких органів у мережі Інтернет), вважається достовірною, і фізична особа не має відповідати за наслідки поширення такої інформації. В усіх інших випадках саме на фізичну особу, що поширює інформацію, покладається відповідальність за її розповсюдження. Це стосується навіть тих випадків, коли фізична особа поширює вже створену кимось іншим інформацію, зокрема перепощує таку інформацію на власному ресурсі в мережі Інтернет.

Часом інтернет-ЗМІ посилаються на підстави звільнення від відповідальності, викладені у статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»:

«Стаття 42. Звільнення від відповідальності

Редакція, журналіст не несуть відповідальності за  публікацію відомостей, які не відповідають дійсності,  принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової  інформації і правами журналіста, якщо:

1) ці відомості одержано від інформаційних агентств  або від засновника (співзасновників);

2) вони містяться у відповіді на запит на інформацію, поданий відповідно  до Закону України “Про доступ до публічної інформації”;

3) вони є дослівним відтворенням публічних виступів або повідомлень суб’єктів владних повноважень, фізичних та юридичних осіб;

4) вони є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього;

5) в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом,  проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом;

6) законом  передбачено звільнення  або непритягнення до відповідальності за такі дії».

Проте зазначена вище стаття регулює взаємовідносини саме друкованих засобів масової інформації – тобто випущених на папері типографським способом. Якщо редакція друкованого видання поширює таку інформацію в мережі Інтернет, навіть на своїй офіційній сторінці, повністю відображаючи текст статті у власному виданні, – редакція не може бути звільнена від відповідальності на підставі статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». Знову ж таки треба звернути увагу, що зазначена стаття звільняє від відповідальності за передрук інформації тільки з друкованих ЗМІ, а не з будь-яких джерел. Зокрема, не звільняє від відповідальності за передрук інформації з інтернет-видань. Щодо посилання на отримання інформації від інформаційного агентства, у тому числі за допомогою мережі Інтернет, – у редакції має бути договір або інший дозвіл від нього на поширення інформації, а саме інформаційне агентство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку саме як інформаційне агентство. Соціальні мережі в Інтернеті не мають статусу інформагентств. Особисті сторінки в соціальних мережах політиків і посадовців також не є офіційним джерелом інформації. Тому поширення інформації з цих джерел, у разі з’ясування їх недостовірності, може призвести до відповідальності поширювача інформації.

Поширення недостовірної інформації, зокрема в мережі Інтернет, веде до цивільно-правової відповідальності винної особи. Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України«кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».

Законодавство не передбачає інших видів відповідальності за поширення недостовірної інформації. Зокрема, не передбачено адміністративної чи кримінальної відповідальності за поширення наклепу, тобто цілеспрямованого розповсюдження завідомо неправдивої інформації з метою заподіяння шкоди честі, гідності і діловій репутації чітко визначеної особи. Законними способами реагування є виключно вимога про спростування недостовірної інформації, вимога про реалізацію права на відповідь і відшкодування завданої моральної шкоди. В межах цивільно-правової відповідальності можуть також вилучатися матеріальні носії неправдивої інформації, проте це стосується паперових видань, а не інформаційних серверів.

Судова практика про захист честі і гідності особи, зокрема у зв’язку з поширенням неправдивої інформації через мережу Інтернет, є достатньо широкою. Причому Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009  N 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» пропонує судам розглядати в якості відповідальної особи не тільки автора недостовірної інформації, яка завдає шкоди, а і власника веб-сайту, на якому розміщена така інформація:

«12. Належним  відповідачем у  разі поширення  оспорюваної інформації  в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу  та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити  та зазначити в позовній заяві.

Якщо автор поширеної  інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити,  а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта вільним, – належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений  інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації».

Європейський суд з прав людини дотримується такого ж розуміння щодо осіб, відповідальних за поширення інформації в Інтернеті. Так, зокрема, в рішенні у справі Delfi AS проти Естонії (Delfi AS v. Estonia) (заява № 64569/09) від 10.10.2013 зазначено:

«110. Суд передусім зазначає, що можливості, які Інтернет надає користувачам для самовираження через створюваний ними контент, служать унікальною платформою для реалізації ними права на свободу самовираження. Цей факт є незаперечним і Суд визнав його у своїх попередніх рішеннях (див. рішення у справах «AhmetYıldırım проти Туреччини», № 3111/10, § 48, ECHR 2012, та «TimesNewspapersLtd (№№ 1 і 2) проти Сполученого Королівства», №№ 3002/03 і 23676/03, § 27, ECHR 2009). Однак поряд з цими перевагами існують також і певні ризики. Дифамаційні та інші висловлювання явно протиправного характеру, включно з ворожими висловлюваннями, і такі, що підбурюють до насильства, можуть як ніколи раніше поширюватися у світовому масштабі за лічені секунди, а інколи залишаються стійко присутніми в мережі Інтернет. Ці дві суперечливі реалії є центральним аспектом цієї справи. З огляду на необхідність захисту цінностей, які лежать в основі Конвенції, та однакової поваги до прав, гарантованих статтею 10 і 8 Конвенції, слід забезпечувати баланс, який зберігає суть обох прав. Отже, хоча Суд визнає можливість отримання завдяки Інтернету важливих переваг для реалізації права на свободу вираження поглядів, він бере до уваги й те, що притягнення до відповідальності за дифамаційні та інші протиправні висловлювання має, у принципі, й далі залишатися ефективним засобом юридичного захисту в разі порушення особистих прав».

У згаданій справі Європейський суд визнав правомірним притягнення національними судами Естонії інформаційного порталу до відповідальності за образливі коментарі читачів під статтею.

Тож інтернет-ЗМІ, тобто особам, які на постійній і професійній основі здійснюють збирання, обробку і поширення інформації в Інтернеті, варто знати і розуміти, що спосіб  її розповсюдження через мережу геть не означає звільнення від перевірки достовірності інформації. До того ж поширення недостовірної інформації через інтернет-ЗМІ може призвести до його відповідальності навіть у тому разі, коли цей інтернет-ЗМІ не є її автором.

Юрист Алі Сафаров

Ще Статті