IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2019 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

2

7

0

2

Особливості цивільно-правової відповідальності ЗМІ за поширення недостовірної інформації

Після того, як в 2001 році в Україні зникла кримінальна відповідальність за наклеп, справи про поширення недостовірної інформації (реальне або гадане) розглядають фактично тільки у порядку цивільного судочинства. Специфіка діяльності засобів масової інформації спричинила виникнення низки особливостей їх юридичної відповідальності за поширення недостовірної інформації. Адже поширення інформації це не стільки право ЗМІ, скільки їх основна функція, яку більшість журналістів розглядають як власний обов’язок.

Однією з найхарактерніших особливостей розгляду справ про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності або ділової репутації є коло суб’єктів, які можуть виступати в якості відповідачів по таких справах, тобто тих осіб, на яких позивач хоче покласти відповідальність за поширення інформації. Цивільний кодекс не містить вказівки на можливість притягнення у справах про спростування інформації у якості відповідача іншої особи, крім самого засобу масової інформації (тобто редакції, якщо вона є юридичною особою, засновника ЗМІ). Навпаки, стаття 1172 ЦКУ покладає обов’язок відшкодовувати шкоду, завдану працівником при виконанні трудових (службових) обов’язків або підрядником при виконанні договору підряду, саме на юридичну чи фізичну особу, для якої здійснювалося виконання відповідної роботи. А частина 4 статті 277 цього ж Кодексу встановлює, що поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових/службових обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Проте спеціальні закони у сфері медіа інакше врегульовують дане питання.

Закон Україн „Про телебачення і радіомоволення” лише опосередковано вказує на можливість притягнення до відповідальності не тільки засобу масової інформації, а і його працівників: стаття 67 Закону містить перелік випадків, у яких телерадіоорганізації та їх працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності.

Але частина 4 статті 42 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” прямо говорить про притягнення до відповідальності авторів інформаційних матеріалів, журналістів редакції, редактора та інших осіб, з дозволу яких було поширено спірні матеріали. Також і стаття 34 Закону України „Про інформаційні агентства” передбачає притягнення до відповідальності за поширення недостовірної інформації суб’єктів діяльності інформаційних агентств, тобто керівника, журналіста. Частина 3 статті 17 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” покладає на журналіста і засіб масової інформації солідарну відповідальність за заподіяння ними моральної шкоди.

Притягнення у якості відповідачів автора та особи, відповідальної в засобі масової інформації за випуск інформаційних матеріалів, є винаходом судової практики. Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року передбачено, що в справах про спростування інформації як відповідачі притягаються автор та орган масової інформації, який здійснив випуск інформації. Очевидно, причиною того, що судова практика пішла таким шляхом, є відсутність статусу юридичної особи в багатьох редакцій друкованих засобів масової інформації, що ускладнювало судовий захист прав шляхом пред’явлення позову до конкретного суб’єкта, який би був належним відповідачем.

В принципі, притягнення автора спірного матеріалу в якості співвідповідача є логічним з огляду на те, що виконання журналістом своїх трудових (або інших договірних) обов’язків усе ж має персоналізований характер: журналіст або інша особа, авторський матеріал якої поширюється через засіб масової інформації, реалізує таким чином своє право на вільне вираження думок, поглядів і переконань, вільне поширення інформації. Саме автор статті найкраще може пояснити і обґрунтувати чому він вирішив поширити саме цю інформацію і саме в такій формі.

Другою особливістю цивільно-правової відповідальності засобів масової інформації за поширення недостовірної інформації є скорочений строк позовної давності – один рік по вимогах про спростування інформації, що визначено пунктом 2 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу. Скорочений строк в один рік пов’язаний зі способом відновлення права: спростування інформації; особа, про яку поширено інформацію, має бути зацікавлена в якнайшвидшому спростуванні недостовірної інформації, а тому непред’явлення позову протягом року з часу поширення інформації про особу фактично вказує на те, що в поширенні відповідної інформації особа не вбачає порушення своїх прав, а відновлення права шляхом спростування інформації не матиме достатнього ефекту через тривалий період часу, що пройшов з моменту поширення інформації. У не дуже приємній ситуації зараз опинилися Інтернет-видання, які в жодному законі прямо не згадуються як засоби масової інформації, хоча вони фактично належать до ЗМІ і до них теоретично мав би застосовуватися скорочений строк позовної давності.

Потрібно також зазначити, що вказана норма статті 258 ЦКУ сформульована не досить вдало, оскільки говорить про позовну давність лише по вимогах про спростування інформації, поміщеної в засобах масової інформації, але по відповідних позовах дуже часто поряд із вказаними вимогами пред’являються вимоги про відшкодування моральної шкоди. Про такі вимоги в статті 258 ЦКУ не згадується, на відміну від частини 3 статті 7 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (втратив чинність), яка чітко встановлювала строк позовної давності в один рік як для вимог про спростування інформації, так і для вимог про компенсацію моральної шкоди. Вимоги до засобу масової інформації про відшкодування моральної шкоди, спричиненої поширенням недостовірної інформації, пред’явлені після спливу річного строку позовної давності щодо її спростування, не можна назвати обгрунтованими. Адже якщо не буде відновлене право, порушення якого і спричинило моральну шкоду (тобто не буде спростовано інформацію), не можна остаточно встановити розмір моральної шкоди, моральні страждання можуть продовжуватися і далі, оскільки їх причина не усунута. Але Цивільний кодекс дає потенційному позивачеві строк в один рік для пред’явлення вимоги про усунення цієї причини (про спростування інформації). Тому відповідні положення статті 258 ЦКУ мають бути конкретизовані.

Третьою особливістю відповідальності за поширення недостовірної інформації через засоби масової інформації є особливість основного способу відновлення порушеного права. Restitutio in integrum здійснюється шляхом поширення спростування недостовірної інформації або відповіді особи в тому ж засобі масової інформації та способом, який є найбільш близьким до способу поширення недостовірної інформації (п.п. 8-9 Постанови ПВСУ № 7 від 28 вересня 1990 р.). Такий спосіб відновлення права дозволяє відновити право шляхом донесення спростування приблизно до того ж кола осіб, які спершу отримали були недостовірну інформацію.

Специфічною ознакою розглядуваного виду відповідальності також є і те, що спростування здійснюється не залежно від вини особи, яка поширила інформацію (ч. 6 ст. 277 ЦКУ). Тут необхідно зазначити, що поміщення спростування фактично є видом юридичної відповідальності в її негативному аспекті, хоча в теорії існує й протилежна точка зору з цього питання. На нашу думку поміщення спростування тягне негативні наслідки для поширювача недостовірної інформації: для поміщення спростування витрачається ефірний час або друкована площа, що спричиняє додаткові витрати, а поширення засобом масової інформації спростування на свій же матеріал зазвичай фактично принижує його ділову репутацію, оскільки свідчить про недоліки в роботі. Тобто в даному випадку йдеться про настання юридичної відповідальності не залежно від вини поширювача інформації. Але з огляду на стандарти накладення відповідальності на засоби масової інформації, які застосовуються Європейським судом з прав людини, настання такої відповідальності без вини буде правомірним лише в тому разі, коли в спорі явно переважає необхідність захистити інтереси позивача.

Разом з тим, взагалі не вбачається підстав для покладення на поширювача недостовірної інформації за відсутності його вини обов’язку відшкодування моральної шкоди в таких випадках. Відповідно до частини 2 статті 1167 Цивільного кодексу моральна шкода відшкодовується не залежно від вини її заподіювача лише у випадках прямо передбачених законом, а абзац третій частини 6 статті 277 ЦКУ, яким передбачено здійснення спростування не залежно від вини поширювача інформації, стосується лише поширення спростування, але не відшкодування моральної шкоди.

Особливості цивільної відповідальності засобів масової інформації стосуються позовів про спростування недостовірної інформації і не стосуються відповідальності, яка випливає з інших видів цивільних правовідносин (договірні, деліктні відносини, не пов’язані з поширенням ЗМІ інформації тощо).

Роман Головенко, Інститут масової інформації

Ще Поради для журналістів