ГАРЯЧА ЛІНІЯ(050) 447-70-63
на зв’язку 24 години
Залиште свої дані
і ми зв’яжемося з вами
дякуємо за звернення

Або ж зв’яжіться з нами:

[email protected]

(050) 447-70-63

Подай скаргу

Неоднозначне враження

17.10.2008, 06:03
2006 року почав діяти відкритий загальнонаціональний реєстр судових рішень українських судів, який доступний в мережі Інтернет. Скориставшись реєстром ми спробували ознайомитися із судовою практикою за минулий 2007 рік у справах щодо спростування інформації.

Не зважаючи на те, що поки не всі судові рішення потрапляють в даний реєстр і він наповнюється із затримкою, наявних у ньому судових рішень, на нашу думку, достатньо для оцінки певних закономірностей вирішення в судах такої категорії справ (відбір рішень  проводився з допомогою пошуку на сайті реєстру за ключовим словом «недостовірною» по судових рішеннях за 2007 р.). При розгляді даної категорії справ не можна вести мову про факти рейдерства чи інші подібні речі, тому немає підстав думати, що велика частка неправосудних, скасованих вищими інстанціями судових рішень не потрапили до реєстру через умисне протиправне приховування їх корумпованими суддями. Необхідно зауважити, що винесені в 2007 р. судові рішення в багатьох випадках стосуються позовів поданих ще у 2006 р. або і раніше, оскільки судовий розгляд є справою довготривалою (аналізувалися рішення, ухвали й постанови всіх судових інстанцій).

Спочатку про приємне. Журналістів очевидно чи не найбільше турбують заявлені в позовах великі суми компенсації моральної шкоди. Такі суми дійсно варіюються в діапазоні від 1000 до 100 000 грн., по спорах у господарських судах заявлені вимоги можуть сягати мільйона і більше гривень.

Практично у всіх справах у разі програшу справи засобом масової інформації суд не задовольняє в повному обсязі вимоги про компенсацію моральної шкоди, більше того, присуджена компенсація тільки в одиничних випадках перевищує 10 000 грн.

Уже цього року громадськість була шокована присудженням багатомільйонної компенсації у справі за позовом Юрія Сидоренка (справа ЄДАПС), але зважаючи на час розгляду цієї справи вона зі зрозумілих причин не потрапила в число аналізованих. Крім того, дане рішення у справі за позовом Ю.Сидоренка до М.Біроваша та ЗАТ «Холдингова компанія «Бліц-Інформ» змінене апеляційним судом (в присудженні компенсації відмовлено), тож нема підстав говорити про зміну тенденції в негативний бік у 2008 році.

Закономірність до зменшення присудженої суми компенсації у вищих судових інстанціях явно прослідковується. Тобто якщо суд першої інстанції визначив компенсацію моральної шкоди скажімо в 10000 грн., то апеляційний суд може її зменшити в 2-10 разів.

Не буду казати, що ці тенденції щодо присудження компенсації моральної шкоди почали проявлятися тільки в 2007 р., але в багатьох журналістів досі залишився страх перед судовими позовами «про захист честі, гідності» саме через грошові вимоги.

Треба зазначити, що в рішеннях господарських судів присуджені суми компенсації можуть бути значно більшими й сягати 100 000 гривень, але заспокоїмо журналістів – у таких справах вони не фігурують (на відміну від редакцій і телеканалів). Згідно з українським законодавством якщо учасником процесу є хоча б одна фізична особа, то дана справа розглядатиметься судом загальної юрисдикції, а не господарським.

Якщо спробувати відокремити зі всього масиву справ про спростування ті, в яких не фігурують журналісти або ЗМІ як відповідачі, то загалом це приблизно чотири сьомих від усіх аналізованих справ. Відповідно, тих справ, у яких засоби масової інформації або журналісти значаться відповідачами – приблизно три сьомих. Це співвідношення досить приблизне, бо абсолютно точні цифри наводити немає сенсу, адже окремі справи потрапляють у реєстр із запізненням, деякі зі значним, крім того, в окремих випадках з рішень судів вищих інстанцій не можна встановити точно належність або неналежність відповідача до ЗМІ. 

Але впадає в очі й суперечливість судової практики. Зокрема суди нерідко  задовольняють позови про спростування інформації, викладеної в заявах, скаргах до суб’єктів владних повноважень, у позовних заявах до суду, при поясненні суду своєї позиції тощо.

Наприклад, один із районних судів м. Дніпропетровська визнає недостовірною, інформацію «викладену ОСОБА_2 й ОСОБА_3 в їх заяві на адресу прокурора м.Дніпропетровська від 10 січня 2005 р. та скарзі у квітні-травні 2005 р. до слідуючих осіб: Президента України, Міністра юстиції України, голови Верховного Суду України, голови Судової адміністрації України, губернатора Дніпропетровської області, начальника управління юстиції Дніпропетровської області, голови кваліфікаційної комісії суддів, голови Апеляційного суду Дніпропетровської області, заступнику голови Апеляційного суду Дніпропетровської області, суддям Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська.» (імена фізичних осіб у судовому реєстрі не оприлюднюються, тому їх заміняють на «ОСОБА_№»,).

З другого боку Апеляційний суд Миколаївської області приймає рішення відмовити в позові особі, котра добивалася через суд спростування відомостей про неї, викладених у скаргах на адресу голови Миколаївської обласної державної адміністрації та Секретаріату Президента України; відмова мотивується тим, що «звернення зі скаргою до органу уповноваженого на її розгляд, не можна вважати поширенням відомостей, що порочать честь, гідність чи ділову репутацію особи, і в тому разі, коли такого характеру відомості, про які йшлося у скарзі, не підтвердилися.»

У другому прикладі, на відміну від першого, позиція суду видається цілком обґрунтованою. Базується вона на Рішенні Конституційного Суду України в справі про офіційне  тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) від 10 квітня 2003 р. В цьому Рішенні КСУ розтлумачив, що «викладення  у листах,  заявах,  скаргах  до  правоохоронного  органу  відомостей особою,  на думку якої  посадовими  чи  службовими  особами  цього органу  при виконанні функціональних обов'язків порушено її право, не може  вважатись  поширенням  відомостей,  які  порочать  честь, гідність  чи  ділову  репутацію  або  завдають шкоди інтересам цих осіб.» В іншому разі було би легалізовано можливість за спробу подачі скарги карати осіб, які скаржаться щодо порушення своїх прав, але не змогли довести свою правоту перед компетентним органом з якихось об’єктивних чи суб’єктивних причин. На жаль, судові рішення, що суперечать даній позиції КСУ, виносяться по більшості справ щодо спростування відомостей у заявах, скаргах до органів влади. Така судова практика підриває право на ефективний засіб правового захисту (ст. 13 Конвенції про захист прав людини) і, зокрема, право на судовий захист порушеного права (ст. 55 Конституції України).

Крім того, українські суди досі не навчилися відрізняти вислови з подачею фактичних даних від оціночних суджень. Зокрема, один з районних судів Полтавської області визнав недостовірною та такою, що ганьбить ділову репутацію, фразу: «ОСОБА_1 непрофесійна як редактор».

Проте, посміємо припустити, що така судова практика складається не лише внаслідок некомпетентності деяких  суддів, але й окремих юристів, які захищають в суді засоби масової інформації. Юристам необхідно вдосконалюватися й допомагати в цьому суддям, більшість із яких через перевантаженість просто не мають достатньо часу, аби займатися самовдосконаленням за допомогою поглиблення своєї теоретичної підготовки.

 

Роман Головенко, Інститут масової інформації

Liked the article?
Help us be even more cool!