Що заважає судитися з Інтернет-ЗМІ


Часто доводиться чути, що діяльність Інтернет-сайтів в Україні майже не регулюється, а їх власники (може навіть правильніше називати їх володільцями) не несуть юридичної відповідальності за контент своїх ресурсів. Позови до володільців Інтернет-сайтів дійсно подають не часто. Але це ще не означає, що на Інтернет-ресурси не
поширюється дія жодних законів.
У нас типовий підхід – законів не читаємо і знати не хочемо, якщо до мене юридичних претензій не висувають, значить моя діяльність законом не регулюється, інакше вже давно хтось би з якогось приводу «причепився». Але, по-перше, в Україні зазвичай ніхто особливо не дотримується яких би там не було правил, суспільство мовчки
погодилося з тотальним невиконанням законів. Коли всі порушують, до відповідальності притягаються або особливо зухвалі, або дуже дурні. Навіщо вчитуватися в закон, який не працює. Крім того, є випадки, коли особу порушника справді вкрай важко встановити.
Автор не має на увазі, що всі власники сайтів в Інтернеті є злісними правопорушниками, зазвичай їх законослухняність така ж, як і в пересічного суспільно активного громадянина України. Проте багато-хто тішить себе ілюзією, що закони України на Інтернет не поширюються.
Якщо з володільцями сайтів судяться (чи не останній приклад: БЮТ подав позов
на ПР про спростування інформації з сайту регіоналів), то значить не все так просто як
багато-кому здається. Насправді подати позов на підставі статті 277 ЦК (про спростування інформації) можна до будь-кого. Судитися може навіть домогосподарка зі своєю сусідкою, яка поширює про неї плітки. Головне – знати хто поширює, тобто до кого подавати позов.
В Інтернеті зараз ситуація така, що почасти не відомо хто контролює певний сайт.
Негативної інформації багато: хтось просто поливає суперників брехнею, хтось дійсно
хоче розказати правду, але не хоче «світитися». В обох випадках бояться, здається, не
стільки подання позовів, скільки того, щоб часом «голову не відкрутили» або не спалили хату.
Тепер змоделюємо ситуацію: хтось побачив у Всесвітній мережі інформацію про
себе, яка йому дуже не подобається (правдива/неправдива – в даному випадку не суттєво).
Якщо відомо чий сайт – можна подавати позов, так і сталося у випадку спору між БЮТ
і ПР. Але в багатьох випадках виникає технічна проблема, та й не одна: чий сайт – не
відомо, у самій спірній інформації почасти її авторство взагалі не вказане. Якщо все
ж вказано автора – не відомо, по-перше, чи це реальне прізвище, по-друге, людей з
однаковим іменем і прізвищем може бути і 5, і 10, по-третє, потрібно знати, де відповідна особа проживає (за паспортом). Справа в тому, що подаючи позовну заяву в ній потрібно вказати точні реквізити відповідача – прізвище, ім’я, по-батькові, адресу, а сам позов подається за місцем проживання (за місцезнаходженням - для юросіб) відповідача. Інакше суд позову просто не прийме. Тобто перед потенційним позивачем постає не юридична, а технічна проблема: до кого подати позов і в який саме суд?
Хтось може порадіти з цього приводу, а хтось запитає: що ж робити тим, кого
справді оббрехали в Інтернеті. Законодавство передбачає вихід і з цієї ситуації,
щоправда ним поки що практично ніхто не користується. У частині 4 статті 277 ЦК
зазначено: «Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична
особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.» Цивільний процесуальний кодекс України відповідно передбачає процедуру встановлення фактів, що мають юридичне значення в порядку окремого провадження. Такий вид цивільного процесу не передбачає наявності відповідача a priori, тому такі справи простіші в розгляді. Відсутність практики застосування вказаної норми можна пояснити частково тим, що в цьому разі нема з кого стягнути моральну шкоду, адже багато «ображених» насправді намагаються більшою мірою «вдарити по кишені» іншої сторони конфлікту, аніж відновити своє добре ім’я.
Але більшість (в тому числі й багато юристів), мабуть, просто не здогадуються про
саме існування можливості спростувати недостовірну інформацію в порядку окремого
провадження.
Необхідно зазначити, що власники Інтернет-сайтів не завжди несуть відповідальність за весь масив інформації, розміщеної на сайті. Зокрема, не повинен власник сайту відповідати за повідомлення на форумі. Звичайно, брудну лайку або расистські висловлювання, під’юдження до релігійної ворожнечі, заклики до насильницької зміни влади тощо потрібно з форумів прибирати, але це скоріше виняток із загального правила.
Зараз уже багато політиків заявляють, що судитися з пресою – це прояв поганого
тону. Але частина журналістів, які відкрито насмілюються писати правду й критикувати, наражається на судові позови, погрози й залякування. Нашу «еліту» необхідно відучити від таких способів тиску на ЗМІ, бо інакше ті, хто хоче сказати правду і надалі «ховатимуться» в Інтернеті. А Інтернет, як високий паркан, не даватиме змоги побачити, хто ж це «гавкає» – сторожовий пес демократії чи шавка, яку просто найняли когось оббрехати.
Роман Головенко, Інститут масової інформації


comments powered by Disqus