Верховний Суд оновлює практику розгляду інформаційних спорів. Частина 1


27 лютого 2009 р. Верховний Суд України прийняв нову постанову, яка систематизувала практику розгляду справ за позовами про захист честі, гідності та ділової репутації. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року № 7 “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” визнана такою, що втратила чинність. Прийняття нової постанови Пленуму було нагальним з огляду на застарілість постанови ПВСУ від 1990 р., адже за майже два десятиліття суспільні відносини у інформаційній сфері розвивалися дуже динамічно. Втім, нові узагальнення судової практики та рекомендації Верховного Суду мають як позитивні моменти, так і недоліки.
Всі охочі можуть ознайомитися зі свіжим квазінормативним актом за посиланням в Інтернеті. Зі свого боку викладемо суб’єктивні міркування щодо того, що сказав і чого не сказав (хоча мав би) Верховний Суд України у даній постанові, зокрема в контексті розгляду справ за позовами до журналістів і ЗМІ.
Баланс прав позивача і відповідача. У пункті 1 своєї постанови ВСУ наголошує на необхідності збалансування права на свободу слова з одного боку, та права на повагу до людської гідності, гарантій невтручання в особисте і сімейне життя, з іншого боку. Але конкретних вказівок як саме визначати, яке право переважає в певному випадку ми тут не бачимо.
Краще виписано в постанові частковий випадок – баланс права на свободу слова, у контексті критики публічних осіб, та права цих осіб на захист своєї репутації або приватності – п. 21. Як зазначено в аналізованому документі, «межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.» Наведено також визначення публічної особи, зроблено посилання на міжнародні документи, що регулюють дане питання (Декларація про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації від 12 лютого 2004 року, Комітет Міністрів Ради Європи; Резолюція 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.).
Відповідачі. Абзац 1 пункту 9 постанови визначає відповідачем особу, яка поширила оскаржувану інформацію, та її автора. Якщо редакція друкованого видання не є ні  юридичною особою, ні її структурним підрозділом, то належним відповідачем має визнаватися засновник такого ЗМІ. При поширенні інформації з посиланням на певну особу як на її джерело, ця особа також є належним відповідачем. Тут усе логічно, але далі, в пункті 12 Верховний Суд закріпив речі, які можуть не на жарт збурити Інтернет-громадськість.
У разі поширення оскаржуваної інформації в мережі Інтернет належними відповідачами визнаватимуться автор відповідного матеріалу та власник веб-сайта. Закріплено також положення, згідно з яким «дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.» Адміністратори, мабуть, не зрадіють появі такої норми, а зливні сайти, які спеціалізують на чорному PR-і поступово перекочують закордон. З другого боку, все закономірно, адже дія законодавчих норм поширюється на всі суспільні відносини відповідного виду, в тому числі й ті, які виникають з допомогою Інтернету. Неприємно дивує інше положення постанови: «коли інформація є анонімною і доступ до сайта — вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.» (Можна подумати, що блоги й форуми створюються спеціально для поширення через них недостовірної інформації). Це спонукає адміністраторів Інтернет-сайтів «вичищати» форуми, блоги та інші подібні майданчики від агресивних висловлювань та негативної інформації про конкретних осіб. Видаляти лайку з коментарів і форумів дійсно треба, хоча на багатьох ресурсах цього не роблять (що зовсім не дивно в країні тотального правового нігілізму). Інша справа негативна інформація про особу, недостовірність якої в багатьох випадках зовсім не є очевидною, а почасти така інформація виявляється частково або повністю правдивою. Іноді в Інтернеті можна анонімно сказати те, про що всі здогадуються, але не говорять відкрито, тому що бояться – в наскрізь корумпованій країні це не мало б викликати здивування.
Звичайно, ллється також дуже багато відвертого бруду, особливо про публічних осіб (щоправда останні, стаючи публічними, очевидно мали би це усвідомлювати, а багато-які своєю поведінкою дають суттєві підстави для пліток про себе). Якщо ж не вникати питання винуватості/невинуватості постраждалого від негативної інформації, то тут також є одне «але»: оскільки доступ до сайта (форуму, блогу) є вільним, то постраждалий може прямо на ньому спростувати всю негативну інформацію, наводячи свої аргументи. Це суттєво відрізняється від поширення негативної інформації у друкованому чи аудіовізуальному ЗМІ, який фактично може оприлюднити відповідь постраждалого, а може й не оприлюднити.
Звичайно, масовану інформаційну атаку, «відгавкуючись» на форумах, не відбити. Але Верховний Суд, на нашу думку, мав би встановити більш гнучку систему залучення володільця Інтернет-сайта в якості відповідача по справі: потерпілий помічає негативну інформацію про себе в Інтернеті й звертається до володільця сайта щодо її видалення, і тільки якщо останній безпідставно ігнорує це звернення, він мав би притягатися до цивільно-правової відповідальності (підставами для відмови у видаленні інформації може бути, наприклад, зняття анонімності з автора повідомлення з негативною інформацією за власним бажанням і його готовність доводити правдивість такої інформації; негативна інформація становить суспільний інтерес і хоча б частково підтверджується з інших джерел).
Запропонований Верховним Судом підхід може спонукати володільців певних, імовірно найпопулярніших, сайтів цензурувати повідомлення анонімних користувачів, якщо відповідних позовів буде багато. А ті, хто позовів не боїться, й далі ігноруватимуть навіть брутальну лайку на своєму ресурсі. Така ситуація боротьбі за чистоту Інтернету особливо не сприятиме. Верховний Суд України мав би врахувати, що відповідно до ч. 4 ст. 277 Цивільного кодексу спростування інформації має здійснюватися її поширювачем, тому формально від володільця сайту, де розміщені повідомлення з негативною інформацією, можна вимагати компенсації моральної шкоди, але не спростування такої інформації. Та і в цьому випадку на позов можуть бути висунуті заперечення з огляду на відсутність вини володільця сайту.
В той же час ВСУ окремим пунктом 13-им постанови від 27 лютого 2009 р. спробував накреслити порядок спростування інформації, якщо її поширювач невідомий (така можливість передбачена ст. 277 ЦКУ). Відповідна інформація спростовується в порядку окремого провадження (Розділ ІV ЦПК): заявник має довести факт неправдивості інформації; якщо це йому вдасться суд констатує факт неправдивості інформації та спростовує її (очевидно, винесення відповідного рішення судом тут вважатиметься і спростуванням). Необхідно звернути увагу, що ч. 2 ст. 234 ЦПК передбачає виключний перелік справ, що розглядаються в порядку окремого провадження. Визнання інформації недостовірною, коли її поширювач невідомий, в даному переліку не фігурує, наявний лише такий вид справ окремого провадження, як «встановлення фактів, що мають юридичне значення» (процедура розгляду деталізована у Глава 6 - ст.ст. 256-259 ЦПК). Інші види справ окремого провадження для спростування інформації не підходять, але і норми Глави 6 Розділу 4 виписані під встановлення фактів, що підтверджуються через нотаріальне посвідчення чи документами, виданими органами РАЦС, що не має стосунку до спростування інформації. Тому в цьому випадку судам доведеться застосовувати аналогію закону, адаптовуючи застосування ст.ст. 256-259 ЦПК під встановлення факту поширення недостовірної інформації.
Це перша і поки єдина постанова Пленуму Верховного Суду в цьому році, якою здійснено узагальнення судової практики, отже ВСУ нарешті звернув увагу на інформаційні спори. Бажано, щоб це був не одиничний прецедент.
Продовження аналізу постанови Пленуму читайте в наступній статті.
Роман Головенко, Інститут масової інформації
 


comments powered by Disqus