Попри те, що міжнаціональні проблеми в українському суспільстві не належать до найгостріших, експерти з тривогою вказують на швидкий розвиток одразу кількох неґативних тенденцій у цьому просторі. Поміж чинників, які сьогодні викликають особливу тривогу, – невпинне зростання злочинів, пов’язаних із насильством на ґрунті расової, етнічної, релігійної ненависти; хвороблива міґрантофобія в масовій свідомості, підігріта абсурдними та безграмотними статтями журналістів і заявами чиновників; дедалі гостріші взаємини між «слов’янами» та кримськими татарами в Криму тощо. Хоча жодна з цих проблем реально не загрожує національній безпеці країни, стрімко більшає різних виявів расизму і людей,щосерйозновіднихпостраждали або навіть загинули. Суспільство та влада зобов’язані якомога скоріше усвідомити серйозність проблеми ксенофобії.

Формулювання проблеми

Наявність в Україні проблеми ксенофобії тільки нещодавно було офіційно визнано на державному рівні. 11 квітня 2008 року Віктор Ющенко звернувся з листами до генерального прокурора Олександра Медведька та до міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, в яких закликав керівництво ГПУ та МВС ужити активних заходів на протидію антисемітизмові та ксенофобії. При цьому президент покликався на дані моніторинґу Конґресу національних громад України (КНГУ) про кількість зафіксованих у 2007 році нападів на ґрунті ненависті. В листі йшлося про сімдесят осіб, що постраждали від рук расистів на вулицях українських міст упродовж року.

Як людина, що керує програмою Конґресу з моніторинґу й аналізу виявів антисемітизму та ксенофобії в Україні, з гіркотою мушу поправити президента, який посилався на попередні результати моніторинґу, що їх КНГУ оприлюднив наприкінці минулого року.
Згідно з нашими найновішими даними, виправленими та значно доповненими, протягом 2007 року в країні нападів на ґрунті ненависті зазнало майже дев’яносто осіб, п’ятеро з яких (або шестеро, якщо враховувати один сумнівний випадок) загинули.

Хвиля нападів на представників різних етнічних і расових меншин розпочалася восени 2006 року й не спадає дотепер, вражаючи темпами наростання кількости таких злочинів. 2006 року я зафіксував 14 нападів (із двома смертельними наслідками). А 2008 року тільки за перші три місяці, за попередніми даними, постраждало вже 45 осіб, двоє загинули. І хоч у квітні – травні цього року таких злочинів зафіксовано трохи менше, вуличні расисти вбили ще принаймні одну людину. Інформація про неспровоковані напади на іноземців та українців із нетиповою зовнішністю з’являється в пресі майже щодня.

Це мінімальні цифри. Хочу наголосити, що йдеться не про всі злочини проти іноземців, а тільки про ті випадки, коли наявна інформація про злочин дає змогу з великою мірою впевнености говорити про його расистський характер: коли, наприклад, особа з виразно неслов’янською зовнішністю зазнає раптового і неспровокованого поведінкою жертви нападу одного або, частіше, кількох підлітків типового для молодіжної расистської субкультури вигляду. Злочинці часто-густо озброєні ножами чи предметами, вживаними як зброя (сталевими прутами, дрючками, «розочками» розбитих пляшок), перед самим нападом чи під час побиття вони вигукують расистські гасла, на кшталт: «Негре, забирайся до Африки!» або «Україна для українців!». Випадків, коли ідеологічний характер злочину не має точного підтвердження, набагато більше. Крім того, якщо одні злочинці діють із демонстративною відкритістю, бажаючи залякати «расових ворогів» своєї хворої уяви (деякі напади самі расисти знімають на камеру і потім викладають у відкритому доступі в інтернеті), то інші діють не менш жорстоко, але дотримуючись конспірації. Жертви їхніх нападів потрапляють радше до списків пропалих безвісти.

Отож моя статистика, безумовно, не може претендувати на повноту. Однак у будь-якому разі, іншої статистики злочинів на ґрунті ненависті в Україні просто не існує: ані МВС, ані СБУ не ведуть обліку таких злочинів. Точної кількості жертв злочинів на ґрунті
ненависті не може назвати ніхто. Відсутність вірогідної та всеохопної інформації про ситуацію з ксенофобією у країні становить нині серйозну проблему. Органи державної влади мусили би створити міжвідомчий моніторинґовий центр, який займався би збиранням, узагальненням і аналізом інформації про різноманітні форми ксенофобії. Тільки нещодавно цю функцію, за нашою інформацією, поклали на Держкомітет у справах національностей і релігії. А наразі моніторинґ виявленої ксенофобії, наскільки можливо, виконують громадські організації; сьогодні це передовсім КНГУ й Українська асоціяція «Міжнародна амністія», а також проєкт «Без кордонів!» Центру «Соціяльна дія», Східно-Европейський інститут розвитку і деякі інші. Важливою є роль міжнародних структур, таких, як Міжнародна організація міґрації й Управління верховного комісара ООН у справах біженців і вимушених переселенців. Активно відстежує ситуацію в Україні американська єврейська правозахисна організація «Union of Councils» (UCSJ).

Насильство на расовому ґрунті – це найкричущіший, але зовсім не одинокий вияв ксенофобії. Спробуймо комплексно розглянути цю проблему, послідовно проаналізувавши різні її аспекти.

Сусідство віками

Поліетнічність українського суспільства – річ загальновідома. Згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, національні меншини становлять 22,2% населення країни. Серед найчисельніших меншин – етнічні росіяни (8,3 мільйона осіб), білоруси (245 тисяч), молдавани (258 тисяч), кримські татари (248 тисяч), болгари (204 тисячі), угорці (156 тисяч), румуни (150 тисяч), поляки (144 тисячі), євреї (103 тисячі), вірмени (100 тисяч), греки (91 тисяча), татари (73 тисячі), роми (47 тисяч), азербайджанці (45 тисяч), грузини (34 тисячі), німці (33 тисячі), гагаузи (32 тисячі), литовці (7 тисяч), словаки (6 тисяч), естонці (2,8 тисячі), караїми (1,2 тисячі), кримчаки (406 осіб). Перераховані групи можна зарахувати до традиційних меншин, які мешкають на території нашої країни протягом століть. Це «свої» етноси, звичні для українського суспільства, й основною проблемою для них є не ксенофобія, а перспектива поступової асиміляції.

Хоча загалом етнополітична ситуація в Україні цілком спокійна, вона все-таки далека від ідеальної. Багато з наявних проблем пов’язаніз відсутністю розвинутої та сучасної законодавчої бази. Чинні закони про мови та про національні меншини, непогані для
свого часу, безнадійно застаріли. Відносна гармонія в міжетнічних узаєминах, яка склалася природно без особливих зусиль із боку влади, з огляду на історичну традицію та низку інших причин, у певному сенсі загальмувала подальший розвиток законодавчої
бази в цій сфері. Країна живе без Концепції державної етнополітики, а це, зокрема, означає, що держава так і не визначила на стратегічному рівні політику щодо аціональних меншин. Відсутні законодавчі акти про реституцію націоналізованої власності громад, про національно-культурну автономію, нормальна законодавча база, яка містить конкретні механізми реабілітації репресованих народів, тощо.

В Європі заведено вважати, що ставлення до національних меншин принципово важливе для розвитку свобод, демократії, базових прав людини, а також для покращання клімату в суспільстві загалом, незалежно від того, наскільки кількісно вагомою є частка «нетитульного» населення в країні. Сучасні європейські стандарти в царині етнополітики передбачають активну підтримку етнічних меншин і впровадження політкоректности й толерантності в усі сфери суспільного життя: від масової культури до кадрової політики. Україна наразі значно відстає від загальноевропейського проґресу в цій царині.

Соціяльна дистанція: ієрархія меншості в очах більшості

На жаль, в Україні не проводять постійного, системного та фахового соціологічного моніторинґу ксенофобських настроїв у суспільстві. Іноді під його виглядом позиціонують дослідження соціяльної дистанції між різними етнічними групами за так званою шкалою Боґардуса, що їх протягом багатьох років проводять Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), Інститут соціології НАН України, Інститут прикладних гуманітарних досліджень і деякі інші дослідницькі організації. Насправді ототожнювати вирахуваний завдяки дослідженням за цією методологією коефіцієнт соціяльної дистанції та рівень ксенофобії некоректно. Це визнають і самі соціологи: фахівці з КМІСу почали розробляти методологію досліджування власне ксенофобії масової свідомості (опитування заплановано на найближчі місяці). А поки що, за відсутности інших даних, результати досліджень за шкалою Боґардуса дають нам змогу тільки орієнтовно скласти враження про певну «ієрархічну драбину» етносів у масовій свідомості українців.

За даними КМІС, найкращими в українському суспільстві, як і слід було очікувати, є взаємини між трьома спорідненими східнослов’янськими народами: етнічними українцями, росіянами та білорусами. За ними йдуть із добрячим відривом деякі традиційні для України національні меншини: євреї, поляки, молдавани, угорці, греки, з невеликим відривом – кримські татари. Суспільство загалом ставиться до представників цих етнічних груп радше позитивно (хоча тут дуже важлива реґіональна специфіка). Промовистим є те, що поляки – це одинока група, щодо якої соціяльна дистанція скорочується. За результатами опитування КМІС кінця 2007 року, вони вже практично «наздогнали» євреїв, котрі протягом усього постсовєтського періоду були найближчою до домінантного східнослов’янського населення етнічною групою. Причини цієї тенденції очевидні. Те, що Польща послідовно підтримує Україну на зовнішньополітичній (передовсім європейській) арені, те, скільки зусиль доклали науковці, представники творчої інтеліґенції та політики для примирення двох народів після всіх складнощів у взаєминах, що були в минулому, – весь досвід сукупности дій в офіційній та «народній» дипломатії заслуговує уважного вивчення й осмислення.

На грані ксенофобії у суспільній свідомості всього населення України (хоча в контексті методології шкали Боґардуса правильніше говорити про «ізольованість» чи «дистанційованість») – ставлення до азербайджанців, вірмен, узбеків, таджиків, турків. Найнеґативніші почуття викликають у мешканців країни вихідці з країн Африки й Азії, а також роми. Крім того, соціологічні дослідження фіксують різко неґативне ставлення українців до біженців і вимушених переселенців.

Загальна тенденція, яку виявляють соціологи, на жаль, демонструє стале зростання соціяльної дистанції між етнічними групами. Однак повторимо, що досліджень, які фіксують власне ксенофобію, в Україні ніхто не здійснює, а соціяльна дистанція не може правити за коректний індикатор рівня толерантности й нетерпимості в суспільстві. Безумовно, держава та суспільство зацікавлені в систематичному проведенні повноцінних досліджень рівня нетерпимости у масовій свідомості населення країни.

Уразливі національні меншини

Загалом традиційні для України етнічні меншини непогано інтеґровані в соціюм. Вони витворили більш-менш життєздатні й активні (різною мірою в різних етнічних груп) структури громад, держава не перешкоджає (іноді навіть і сприяє, хоча й не такою мірою, як цього вимагають європейські стандарти щодо державної етнополітики) їхньому національно-культурному життю. Звісно, проблем немало, але загалом національне відродження національних меншин можна визнати довершеним фактом.

Уразливішими, порівняно з чисельними компактно осілими етнічними групами (якот кримські татари, угорці, болгари, румуни, молдавани), виявилися менші кількісно й/або дисперсно осілі групи. Одна з основних проблем національних меншин – мовна. Фактично перестали бути мовами повсякденного спілкування або опинилися на межі зникнення такі традиційні для України етнічні мови, як караїмська, кримчацька, їдиш. На жаль, покликана захищати саме їх Європейська хартія реґіональних і міноритарних мов,
про яку сьогодні, здається, просто забули, на практиці не виконує своїх функцій: зокрема тому, що відомі сили зазвичай використовували її в суспільно-політичному протистоянні винятково на користь офіційного статусу російської мови, яка не потребувала державної підтримки і не перебувала на межі зникнення.

Як уже було сказано, для традиційних меншин ксенофобія не становить гострої проблеми. Однак є і винятки. З огляду на специфічні причини (у кожному окремому випадку унікальні), деякі групи все-таки виявляються об’єктами ксенофобії та постійно зазнають
дифамації, дискримінації чи навіть нападів на ґрунті ненависти.

До уразливих етнічних груп належать передовсім роми (цигани). Внаслідок соціально-економічних, культурних й історичних причин більшість членів цієї етнічної групи належать до найбідніших прошарків населення. Стійкі неґативні стереотипи масової свідомости, пов’язані з ромами, побутують в українському суспільстві. Цілком респектабельні засоби масової інформації не гидують експлуатувати ці стереотипи, подаючи узагальнений портрет усього народу в образі наркоторгівця та шахрая. Правоохоронні органи іноді проводять профілактичну роботу з ромами, що її цілком можна оцінити як дискримінаційну. Роми мають складнощі і з працевлаштуванням.

Очевидно, що коректне розв’язання проблем, пов’язаних зі становищем ромів в Україні, потребує комплексної, системної та довготривалої програми, на кшталт тих, які вже продемонстрували свою ефективність в інших країнах Східної Європи (приміром, в Угорщині та Румунії). Однак ксенофобія та дискримінаційні заходи щодо ромів, зафіксовані, зокрема, з боку правоохоронних органів, також вимагають спеціяльного комплексу заходів протидії.

Украй складним і далі є становище кримських татар-репатріянтів. Узагалі, в Автономній республіці Крим проблема міжнаціональних взаємин є найгострішою. 2006 року нагромаджені суперечності, пов’язані з інтеґрацією в українське суспільство
кримськотатарських репатріянтів, не раз спричиняли масштабні зіткнення, у тому числі силові, між татарським і слов’янським населенням півострова. Інтеґрацію репатріянтів ускладнює відсутність Закону про поновлення прав депортованих (його заветував іще президент Кучма, і цього закону так і не ухвалили за Ющенка). Бракує й адекватної законодавчої бази (наприклад, Закону про національно-культурну автономію) для введення в юридичне поле Меджлісу кримськотатарського народу (виконавчого органу Курултаю – з’їзду делеґатів, котрі представляють практично весь етнос) як леґітимного органу, покликаного представляти інтереси кримських татар перед державою.

Безумовно, корінь проблем кримськотатарського народу та, відповідно, розв’язання проблеми лежить передусім у соціально-економічній, а не в етнополітичній царині. Але треба зазначити, що сьогодні вагому неґативну роль у процесах, що відбуваються на території півострова, відіграє ксенофобія з боку чисельнішого слов’янського населення щодо кримських татар. На жаль, можна говорити про цілеспрямовану антитатарську й ісламофобську інформаційну кампанію. Російськомовні кримські видання друкують величезну кількість матеріялів, які можна назвати не просто некоректними чи дифамаційними, але й відверто спрямованими на розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Найпопулярніше місцеве видання «Кримська правда» формує в читача картину просто-таки есхатологічного протистояння між «носіями православної цивілізації» та «мусульманами». Публікації цього видання не раз ставали предметом обговорень у фаховому середовищі, бо вони є промовистим прикладом експлуатації «hate speech» – мови ворожнечі. Публікації, що послуговуються мовою ненависті, можливо, й не «розпалюють національну ворожнечу» в тому розумінні, яке закладено в статті 161 Кримінального кодексу, але вони однозначно викликають у читача неґативні почуття
щодо певної групи. І в цьому випадку йдеться про видання Криму, що має найбільший наклад, а що вже казати, приміром, про відверто православно-націоналістичну кримську газету «Русичи».

Претендуючи на раціональну обґрунтованість, ідеологізовану нетерпимість щодо татар продукують передусім носії російсько-православної «цивілізаційної» орієнтації. У прямому сенсі цього слова, за рідкісними винятками, йдеться не про свідомих російських націоналістів; кримська ситуація дещо складніша. Аби пояснити самим собі, як вони опинилися в чужих домівках після депортації кримськотатарського населення наприкінці
Другої світової війни, колишні мешканці Воронезької області чи військові пенсіонери, будучи носіями найперше совєтської ідентичности, мимоволі «вписують» локальні конфлікти в глобальну картину «зіткнення цивілізацій», за якого кожну незгоду між носіями «християнської» та «мусульманської» ідентичностей сприймають як щось
«природне», неминуче з причин онтологічного характеру.

Ксенофобія щодо татар, підігріта політичним, інформаційним та економічним (передусім у питаннях, пов’язаних із землею) протистоянням, часто-густо вихлюпується у формі образ, актів вандалізму щодо татарських закладів чи мусульманських кладовищ, а то й навіть фізичних нападів. Часто-густо конфлікти через ділянки землі або навіть побутові сварки набувають характеру масштабних міжетнічних зіткнень із великою кількістю потерпілих. Ситуація із ксенофобією та міжетнічними стосунками у Криму вимагає негайного, рішучого та послідовного, але водночас і продуманого й обережного втручання на державному рівні.

На жаль, мушу погодитися з оцінкою ситуації, висловленою в заяві Меджлісу кримськотатарського народу 6 листопада 2007 року:

В умовах відвертого ігнорування з боку української держави необхідності відновлення прав кримськотатарського народу і далі накопичуються й поглиблюються численні проблеми, пов’язані з поверненням і облаштуванням корінного народу на історичну
батьківщину – Крим, якот: наділення землею, працевлаштування, повернення культових об’єктів, освіта рідною мовою, розвиток національної культури, відновлення історичної топоніміки та багатьох інших. Таку державну політику органи влади АРК сприймають як настанову посилювати дискримінацію кримських татар. Численні звернення співвітчизників не дістають позитивної реакції органів виконавчої та представницької влади АРК, а домовленості Меджлісу кримськотатарського народу з керівництвом
автономії з проблемних ситуацій не виконуються. Донині ніхто не вирішує питань виділення земельних ділянок для будівництва індивідуального житла та побудови культових споруд.

Додам, що інтеґрацію репатріянтів у соціюм ускладнює сформоване ще за совєтської влади та підживлюване сьогодні неґативне ставлення чисельнішої на півострові слов’янської людности. Накладання реальних земельних та економічних проблем на історичну мітологію і ксенофобію витворює вибухову суміш. Якщо розглянути проблему взаємин кримськотатарського народу з владою та місцевим населенням у широкому контексті, в тому числі з економічним станом півострова і впливом Росії, серйозність нинішньої ситуації стане очевидна. Однак розв’язку проблем немає, вони радше тільки накопичуються; а відомо, що етнополітичні суперечності мають значний кумулятивний потенціял.

У кримськотатарському середовищі відбуваються свої процеси, і якщо Меджліс – принаймні офіційно – виступає за ненасильницькі методи боротьби за свої права, терпимість до сусідів і підкреслену лояльність до українського народу, то незадоволені
«угодницькою» позицією офіційного кримськотатарського керівництва радикали й собі апелюють до мобілізаційних моделей із «образом ворога». Не меншою мірою, ніж «слов’яни», татари схильні будь-який конфлікт через землю сприймати в етнічних поняттях. І тому чим далі відкладатимуть рішення актуальних для кримських татар проблем (передусім – земельних), тим популярнішими ставатимуть ідеї про потребу активно протидіяти «російським свиням» і «безбожній українській державі». Таке
нагнітання ситуації взаємної неприязні, звісно ж, непокоїть. Замість спроб знайти компроміс, значно частіше можна спостерігати суперечки щодо того, «хто перший почав». Урешті-решт, кримськотатарські самозахоплення, що викликають таку ксенофобську реакцію «православних слов’ян», є порушеннями чинного законодавства...

Часто-густо до уразливих меншин зараховують євреїв. Щоправда, сьогодні становище єврейського народу в Україні цілком стабільне, однак євреї і далі є об’єктами дифамації в деяких засобах масової інформації, а іноді й жертвами вуличних нападів. Нападають практично винятково на ізраїльтян чи/або релігійних євреїв, які привертають увагу характерним одягом. Прибічників юдаїзму часто цілеспрямовано вистежували або чатували на них біля синагог. Тобто можна говорити радше про юдеїв як уразливу релігійну групу, а не про євреїв як про уразливу етнічну меншість. А загалом, попри галасливу інформаційну кампанію минулого року про небувале зростання антисемітизму в Україні, за нашими даними, ситуація в цій царині доволі стабільна, а за деякими показниками (скажімо, кількість юдофобських публікацій) було зафіксовано навіть помітний спад.

Набагато гірша ситуація з представниками «нових меншин» – нещодавніми гостями України, вимушеними переселенцями та біженцями. Саме вони є найчастішими об’єктами ксенофобії: від образ до дискримінації та насильства. Страждають також іноземні студенти, бізнесмени й навіть дипломати.

Серед жертв расистів – вихідці з Африки, Центральної та Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Кавказу та Закавказзя і навіть Латинської Америки. Загинули від побиття і поранень, завданих ножами й іншою холодною зброєю, студент із Гамбії,
двоє громадян Банґладешу, ніґерієць, кореєць, араб (біженець із Іраку), біженець із Конґо, біженець із Сьєра-Леоне, грузин, громадянин України змішаного (україноі-ранського) походження... Географія відомих нападів широка: Житомир, Київ, Луганськ, Луцьк, Львів, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Сімферополь, Тернопіль, Харків, Черкаси.

По-справжньому серйозного характеру набула проблема расистського насильства щодо іноземних студентів. Потенційно вона може завдати серйозних збитків і міжнародній репутації України, і її економіці. В Україні навчаються близько 40 тисяч студентів із-за
кордону. Найбільше на навчання приїздять з Ірану, Сирії, Туреччини, Китаю, Індії та інших країн Азії й Африки. Закордонні студенти приносять вишам України понад 70 мільйонів євро на рік (згідно з даними за 2006 рік), тим самим на 11% фінансуючи всю систему вищої освіти країни.

Скінгеди, їхні жертви та криве дзеркало ЗМІ

Зненацька й неспровоковано нападають на перехожих із неслов’янською зовнішністю, як правило, голені або ж коротко стрижені підлітки у високих шнурованих черевиках і підкочених джинсах. Так виглядають типові представники руху скінгедів. Вони певні, що «очищають країну». Це молодіжний рух, у субкультурі якого важливе місце посідають нацистська символіка й расистська ідеологія, а до стилістичних особливостей належить аґресивна модель поведінки. Як і будь-який молодіжний рух, скінгеди не є організацією; це мережа групок, об’єднаних світоглядом, атрибутикою та способом життя.

Угруповання наці-скінгедів помітно зактивізувалися у великих містах України за минулі два роки. Ці молодіжні рухи переживають тепер бурхливий ріст.

Скінгеди (чи бонгеди, як їх називають їхні субкультурні «опоненти», чи скіни, як вони скорочено називають самі себе) – це течія в молодіжній культурі, що з’явилась у бідних робітничих кварталах Великої Британії наприкінці 1960-х років. Спершу це був ґресивний
рух радше соціяльного протесту проти і офіційної культури, і молодіжної субкультури дітей «середнього класу» – гіпі та бітників. Перші скінгеди носили короткі стрижки («голомозі» вони були тільки якщо порівняти їх із довговолосими гіпі), важкі черевики
будівельних робітників і «донки» – грубі куртки або півпальта докерів. Скіни били «патлатих» і «паків» – доволі численних в Англії вихідців із Пакистану, які займалися переважно торгівлею та дрібним бізнесом. При цьому до чорношкірих і мулатів скінгеди
ставилися з симпатією, слухали ямайську музику реґей та ска.

Наступне покоління бритоголових, що сформувалося наприкінці 1970-х – на початку 1980-х, дещо змінило зовнішність і світогляд. Вони поголили голови і вдягли чорні джинси та короткі куртки без коміра, а об’єктів своєї ненависті почали вибирати за національною, а не соціяльною ознакою. Важливу роль у появі скінгедів у сучасному вигляді зіграла культова в їхньому середовищі музична група «Skrewdriver» («Викрутка» – інструмент, що ним бритоголові озброювалися для вуличних бійок) та її лідер Ян Стюарт. Тоді-таки відбулося розділення скінгедів на «коричневих» і «червоних». «Червоні» й далі плекали соціяльний протест і дистанціювалися від побратимів-расистів. При цьому «ліві» та «праві» скіни практично не відрізняються зовні, крім як символікою, нашивками на куртках та об’єктами аґресії. Втім, в Україні «ліві» скінгеди, антифашисти й анархісти, становлять абсолютну меншість.

Для руху скінгедів, як і для будь-якої іншої молодіжної субкультури, важливими є символіка й атрибутика. Відверто ідеологічні та пропаґандистські видання у підлітків не надто популярні. Світогляд субкультурної групи поширюється на новачків здебільшого саме через символіку, музичні тексти чи подібні матеріяли. Останнім часом значну роль і в «пропаґанді», й просто у спілкуванні та налагодженні горизонтальних зв’язків відіграє інтернет.

У символіці націскінгедів центральне місце посідає «кельтський хрест» (хрест у колі, промені хреста виходять за межі кола), скошений «конфедератський» хрест (прапор південних рабовласницьких американських штатів часів громадянської війни). Іноді вони використовують свастику: і класичну, на чотири промені, і на три промені (символ апартеїду). Зі спорадичних символів можна згадати череп і кості («мертва голова»), нашивки з літерами WP (від «White power» – короткого гасла та назви напрямку), стилізоване зображення білого кулака, зображення бульдоґа в нашийнику зі шпичаками, стилізоване зображення бейсбольної біти. Поширені рунічні символи, що їх свого часу використовували в нацистській Німеччині: здвоєна руна «зиґ» (дві блискавки на подобу SS), руна «отал» (ромб із «ніжками») та інші. Останнім часом стали дуже поширені (під впливом спорідненої зі скінгедами субкультури футбольних фанатів) нарукавні нашивки із зображенням українського прапора, бейсболки з малим гербом України («тризубом»).

Іноді скінгеди використовують нашивки із зашифрованими, зрозумілими тільки своїм (ця система кодувань, як і специфічний сленґ, є звичайною рисою молодіжних субкультур) гаслами. До таких гасел належать, приміром, «88!» (зашифроване за номерами літер «Heil Hitler»); «Oi!» (англомовне сленґове привітання-вигук на кшталт «Гей!», яке дало назву музичному напрямкові скінів); «14 Words» (своєрідний «символ віри» скінгедів, що його сформулював американець Дейвід Лейн, один із визнаних ідеологів руху: «We must secure the existence of our people and a future for white children!»). Ці «шифрування» та їх комбінації (на кшталт «WP! 14/88!») рясніють на численних виданнях скінгедів, на обкладинках авдіокасет, їх використовують у графіті, татуюваннях і нашивках.

В одязі скінів переважає стиль «мілітарі» (камуфляжні штани та куртки); військові й стилізовані під військові високі шнуровані черевики на грубій підошві, іноді зі сталевими носаками (популярність має продукція фірм «Доктор Мартинс» і «Гриндерс»); короткі спортивні куртки (так звані «бомбер» чи куртки різних футбольних клубів) чорного, захисного або, рідше, синього кольору; часто-густо шлейки, напіввійськові кепі (так звані «гансівки»); чорні джинси з високо підкоченими холошами, рідше – довгі чорні плащі («генрихи»). Іноді скінгеди оперезуються армійськими ременями «совєтського» зразка, перед тим заливши всередину пряжки свинцю для важкости. В умілих руках такий ремінь – небезпечна зброя.

Основна зовнішня ознака скінгеда – це поголена або коротко, «під нуль», пострижена голова. Іноді авторитетні члени руху, лідери, дозволяють собі охайну коротку борідку. Важлива частина іміджу бритоголових – татуювання зі специфічно скінівською або виразно нацистською символікою. Існує також певна мода на зображення з язичницькими сюжетами чи кельтськими орнаментами.

Варто врахувати, що описаному шаблонно-хрестоматійному образові скінгеда зовсім не обов’язково відповідають реальні молоді люди, які нападають на іноземців. З одного боку, ксенофобськи налаштовані аґресивні підлітки далеко не завжди мають гроші, щоб купити недешеві «мартинси». Та це й несуттєво: навіть ідеологи руху стверджують, що зовнішній імідж не має значення; щоб бути «справжнім скіном», головне – бити «ворога», «а в що ти при цьому взутий, нітрохи не важливо, хай і в постоли». Із другого боку, досвідченіші «товариші» свідомо уникають «зовнішніх атрибутів», щоб не мати проблем із міліцією або з опонентами зпоміж тих «антифа», хто практикує вуличне насильство. Більшої популярности набувають менш прикметні «маркери» субкультурної належності – наприклад, певний одяг (куртки-балахони тощо) деяких фірм (на кшталт «лондсдейл» або «лакоста»), не такий специфічний, як «мартинси». Така еклектична суміш спортивного й офіційного стилю, так званий «кежуал», популярна серед футбольних хуліґанів. Узагалі, «фани» та «скіни» є «спорідненими» субкультурами (хоча, звісно «навколофутбольний»
рух завжди був масовіший, ніж «неонацистський»).

У Києві перші скінгеди з’явилися, за даними преси, ще наприкінці 1980х років. Однак тоді вони становили радше локальну версію загальносоюзного «гопницького» руху (на кшталт підмосковних «люберів» чи пітерських «наці»), яка мавпувала відомих хіба що з «лайливих» статтей у журналі «Ровесник» англійських скінів. Відповідно, й вихлюпували
свою аґресію перші скіни на всіляких «патлатих гіпі». Наступне покоління українських скінів з’явилося вже в середині – наприкінці 1990-х років. Їх було небагато, і за межами молодіжних субкультурних кіл про них довідалися тільки в 2002 році, коли Дмитро
Волков («Дем’ян»), один із перших українських скінів, повів молоду зміну на погром київської Центральної синагоги. Волкова й декількох активних погромників тоді засудили (до того ж організатора погрому – за 161 статтею КК), але естафету підхопили інші. Від середини 2000-х років неонацистська субкультура в Україні почала стрімко розвиватися.

Сьогодні, згідно з широко озвученими даними МВС, в Україні нараховується близько 500 скінгедів. Я схильний згодитися з цією цифрою, уточнивши лишень, що йдеться тільки про стійке «ядро» субкультури; «периферія», що складається з підлітків, котрі вряди-годи відвідують якісь заходи або «тусівки», у таких рухах завжди кількісно значно більша від «ядра». Як і будь-яка інша, неонацистська субкультура припускає можливість різних рівнів «занурення»: є маса розпорошених «модників», які відтворюють зовнішній образ, «тусуються», п’ють пиво, відвідують концерти чи футбольні матчі; а є сталі групи по 5–10 осіб, що цілеспрямовано нишпорять вулицями вечірнього міста, шукаючи жертв із «неправильною» зовнішністю.

Ясна річ, ніякої єдиної «організації скінгедів» не існує. Це настільки очевидно, що не варто було б про це говорити, однак занадто часто випадає чути конспіраційні просторікування про якусь всемогутню цинічну силу, котра задля своєї корисливої мети
використовує неонацистів чи навіть керує ними. Схильні до такого штибу мітології працівники правоохоронних органів не забувають додати, що координаційний центр, що використовує у своїх провокаціях «найманих молодиків», перебуває за кордоном. Такі от абсурдні висловлювання нагадують тезу двадцятирічної давнини про «антирадянське неформальне об’єднання молоді “гіпі”, кероване з Заходу». Керувати субкультурою
неможливо, вона розвивається за власною логікою.

То чим пояснити різке зростання аґресивної расистської молодіжної субкультури, що його сьогодні фіксуємо в Україні? Безумовно, як і будь-яке складне явище, воно має немало чинників, які прямо чи опосередковано «працюють» на це зростання. Тут і спричинена соціяльною ситуацією криміналізація молоді, і бурхливий розвиток української «навколофутбольної» інфраструктури, і наочний приклад Росії, де расистське насильство давно стало кричущою проблемою, і поширення в суспільстві загалом ксенофобських поглядів, і некоректне висвітлення в українських медіях етнокультурної проблематики, передусім у контексті міґрації. Часто-густо серед найважливіших чинників зростання ксенофобії у суспільстві називають саме міґраційні процеси. Мовляв, ксенофобія – це реакція на міґрацію. Мені здається, що це спрощене розуміння процесу. Ксенофобську реакцію провокують не міґранти як такі. Тема міґрації та її сприйняття в суспільстві заслуговує окремої серйозної розмови, тут наголошу тільки окремі моменти. Поперше,
взагалі-то, за нинішніх демографічних процесів міґрація необхідна Україні якщо не для виживання, то напевно для збереження темпів зростання економіки. По-друге, попри динаміку останніх років, міґрантів у нашій країні все-таки ще замало, щоб говорити про якийсь «культурний шок» українців, які мають безпосередній контакт із ними. Ми маємо справу з інформаційним фантомом у чистому вигляді. Міґрантофобію розпалюють медії, котрі, не замислюючись, публікують (часто-густо, посилаючись на правоохоронні органи, які найбільше на це страждають) безграмотні статті про «нелеґалів», котрі буцімто привозять в Україну «екзотичні хвороби», наркотики та злочинність. Журналісти й редактори не «відчувають» власної міґрантофобії, не потрактовують її як найактуальнішу форму ксенофобії й не усвідомлюють власної відповідальності. На жаль, образливу й здатну спровокувати расистську реакцію маячню публікують не тільки «жовті» видання, але й газети, що пишаються своєю ліберальною позицією й аналітичним підходом. Як кричущий приклад можна навести навіть найсерйозніше українське друковане видання – «Дзеркало тижня». Нещодавно опублікована в ньому стаття з прикметною назвою «Київ:
рай для нелеґалів?» починається так:

Схоже, якщо в Україні найближчим часом не запрацює єдиний державний орган у справах мігрантів, а також не буде ухвалений закон про міграційну службу, представникам владного олімпу все-таки доведеться змістити центр перманентної мовної дискусії
зі слов’янської групи на тюркську сім’ю мов, семітську чи якусь іншу. Нарешті замислившись і про те, чому час від часу іноземці влаштовують перестрілки на столичній Троєщині й вогнем чистять ринки на Шулявці...

Цитувати статтю можна довго: вона цілком гідна правити за приклад типової міґрантофобської «страшилки». При цьому в тому-таки числі «Дзеркала» опубліковано прекрасну статтю, яка блискуче розкриває сексистські стереотипи зовнішньої реклами.

Важливість чинників ЗМІ годі переоцінити. Я впевнений, що найбільшу відповідальність за поширення неґативних стереотипів несуть не марґінальні націонал-радикальні летючки, що їх читають лише переконані носії певних поглядів, а «мейнстримові» видання і, звісно, телебачення. Нині ця теза найактуальніша щодо міґрантофобії, однак загалом це стосується всіх поширених у суспільстві етнорелігійних фобій: кавказофобії, ісламофобії та інших.

Замість висновків

Якщо, враховуючи всю цю інформацію, повернутися до початку статті, стає очевидним, що вказівка президента правоохоронним органам вділяти особливу увагу злочинам на ґрунті ненависти є необхідним, але аж ніяк не достатнім заходом. Що, крім політичної волі та пильности працівників міліції, прокуратури та СБУ, зможе допомогти – якщо не здолати аґресивну ксенофобію, то бодай «збити» ту хвилю насильства на ґрунті ненависті, що впродовж минулих двох років залляла Україну?

І правоохоронці, й експерти вказують на недосконалість законодавчої бази. Тільки у квітні 2008 року, після того, як масштаби проблеми стали кричущими, вперше за багато років застосували 161-шу статтю Кримінального кодексу, що карає за злочини на ґрунті ненависті (вона фігурувала у вироках убивцям уродженця Ніґерії восени 2006 року та хуліганові, який восени 2007 року побив японського туриста). У травні 2008 року за цією ж статтею засуджено молодих людей, які у квітні 2007 року забили на смерть корейця. Та, попри винесені вироки, формулювання статті таке невдале, що застосувати її доволі складно. Від початку 2008 року у Верховній Раді було зареєстровано чотири альтернативних законопроєкти, покликані уточнити формулювання та посилити відповідальність за злочини на ґрунті ненависти (існує також п’ятий, іще не зареєстрований у парламенті, законопроєкт). Жоден із них, на мій погляд, не є досконалим, проте добре, що дискусія довкола реформування законодавства у цій царині перейшла у практичне русло.

Однак уважаю, що реформа кримінального права в цій сфері не є пріоритетним напрямком діяльности. Так, у короткотерміновій перспективі треба принаймні «збити» навальну динаміку зростання злочинів на ґрунті ненависті, але, на мою думку, правоохоронні органи здатні зробити це і за наявної законодавчої бази. Та це тільки надводна частина айсберґа.

Ніде у світі таких проблем не вирішували тільки репресивними методами. І державним структурам, і громадським організаціям треба докласти ще чимало зусиль, аби вкорінити в суспільстві основи толерантності. Це, звісно, довгий і складний шлях, однак іншого просто немає. Краще хай для України стануть звичними такі смішні для нас сьогодні західні норми політкоректності, аніж расистські вбивства.