Проте з позиції відповідачів усе не здавалося таким простим. Адже заголовок до матеріалу фактично був припущенням про можливу причетність Плужнікова до банкрутства ІнтерКонтинентБанку, і для такого припущення були досить вагомі підстави: по-перше, неодноразово різні засоби масової інформації (зокрема тижневик „Дзеркало тижня”) повідомляли про фактичний контроль даного банку саме Плужніковим; представники позивача заявляли, що І.Плужніков володів лише 4-ма відсотками акцій банку, але всім відомо якими заплутаними в Україні бувають схеми контролю над такими серйозними активами, а самі публікації в ЗМІ ніхто й не намагався спростовувати. По-друге, до банкрутства банку привела ціла низка діянь службових осіб банку, як то укладення завідомо невигідних кредитних угод та угод з цінними паперами; Головне управління НБУ по м. Києву та Київській області виявило такі порушення і неодноразово вказувало на них менеджменту банку, який, проте, продовжував надавати недостовірну інформацію та звітність. За таких обставин цілком логічно виникає питання-припущення: невже все це в банку творилося без відома його фактичного власника, яким вважався Плужніков. Це лише версія, а не доконаний факт, проте важко заперечити право такої версії на існування та право озвучити таку версію в ЗМІ. Право задавати питання і висувати обґрунтовані версії є складовою частиною права на свободу висловлювань, яке закріплене в статті 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод; саме цим представники відповідачів і обґрунтовували свою позицію в процесі. Та і сама форма оскарженого висловлювання вказує на невпевненість щодо нього, і питальне речення сприймається читачами інакше, ніж стверджувальне речення з крапкою на кінці. У практиці Європейського суду з прав людини є випадки, коли він визнавав неправомірним накладення покарання на ЗМІ за висловлення припущень навіть у стверджувальній формі (наприклад, справа „Бусуйок проти Молдови”), але всі ці випадки об’єднує наявність достатніх підстав у журналіста, щоб робити такі гострі висловлювання.

Не зважаючи на доводи представників відповідачів, суд першої інстанції частково задовольнив позов, визнавши висловлювання поширенням недостовірної інформації та зобов’язавши О.Притулу спростувати його на відповідному Інтернет-сайті. При цьому суд вирішив, що таким чином він нібито захищає честь і гідність покійного Ігоря Плужнікова. В науковій літературі часто зустрічається позиція про можливість захисту честі й гідності померлого зокрема родичами, але, на нашу думку, така позиція зумовлена поверховим розумінням деякими науковцями понять честі й гідності та права на їхній захист. Честь і гідність є невід’ємними та невідчужуваними від їх носіїв, так само, як і право на захист честі й гідності, які зникають зі смертю свого носія. Особливо чітко це видно у випадку з людською гідністю, яка по своїй суті є самооцінкою носієм гідності своєї важливості як людської особистості, члена суспільства, своїх морально-етичних якостей. Зрозуміло, що після своєї смерті людина вже не існує як суб’єкт правовідносин і не може здійснювати самооцінку. Стаття 277 Цивільного кодексу дозволяє родичам померлого подавати позови про спростування недостовірної інформації щодо нього, але, як випливає з частини 1 цієї статті, лише для захисту своїх власних прав – права на честь й гідність або для підтримання свого власного душевного комфорту, який можуть зачіпати повідомлення про покійного родича. Тобто результат справи, в разі задоволення позову на підставі статті 277 ЦК, зводиться до того ж таки спростування інформації, але з точки зору „правильності” розуміння відповідних правовідносин, права, що захищається, та коректності правозастосування рішення суду першої інстанції було фактично необґрунтованим навіть у цьому аспекті.

Судова справа тяглася майже рік, але в решті-решт Апеляційний суд міста Києва, частково задовольнивши апеляційну скаргу представника відповідачки на рішення Печерського районного суду, повністю відмовив С.Плужніковій в задоволенні позовних вимог до відповідачів.

Мотивація рішення заслуговує, аби її було окремо виділено. По-перше, Апеляційний суд зазначив, що право задавати питання є складовою частиною права на свободу висловлювання, гарантованого статтею 10 Конвенції. І це саме по собі є перемогою, оскільки доводить: практика Європейського суду з прав людини поступово, але невідворотно визнається і застосовується національними судами України.

По-друге, суд апеляційної інстанції розглядав справу, чітко дотримуючись принципу балансу інтересів сторін. Він не просто захистив право на свободу висловлювань відповідачки, а проаналізував її дії на предмет їх підставності і добросовісності. Визнавши наявність підстав для висловлювання припущення, яке було оскаржене, та добросовісність Олени Притули, суд, тим самим, встановив факт відсутності з її боку зловживань правом, закріпленим в частині 1 статті 10 Конвенції.

Можна сказати, що в цій справі поставлено крапку, щоправда адвокати позивачки можуть спробувати виправити її на кому, подавши касаційну скаргу до Верховного Суду, але можливість ігнорування Верховним Судом України Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод та практики її застосування є дуже малоймовірною. Сподіваємося, таке судове рішення залишиться остаточним, наблизить українську судову практику до європейських правових стандартів і в майбутньому не з’явиться суперечливої судової практики притягнення журналістів до відповідальності за задавання обгрунтованих питань або спроб захистити честь і гідність покійного.



Роман Головенко, Інститут масової інформації