IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2018 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

14

53

1

13

(Не)жіноча професія? Ліванська журналістка, яка висвітлює війну

Аят Басма, фото – Діана Горбань

Аят Басма живе у столиці Лівану – Бейруті й створює візуальні історії для Reuters.  Багато людей подивляться на Ліван і подумають «там суцільні катастрофи, кризи, – каже журналістка. Звичайно, цього також не бракує, але й багато іншого відбувається. До прикладу, Аят висвітлює різноманітні культурні й мистецькі події, щоб показати, що Схід – це не лише зона конфлікту.

На Львівському медіафорумі вона розповіла про особливості роботи жінок-журналісток на Близькому й Середньому Сході.

Я ніколи не ставила собі запитань, – каже, – яким може бути моє життя як жінки-журналістки у порівнянні з тим, яким би воно було, якби я була чоловіком. Можливо, у світі є місця, де приділяється більше уваги, коли ти працюєш жінкою на якійсь роботі, але в Лівані, якщо ти є журналістом у міжнародній чи місцевій медійній організації, це вже не є чоловіча професія і ніколи вона не була для однієї статі.

Попри те, що тут є певна кількість свободи подібної до правил Західного світу чи Європи, де можна діяти вільно, варто пам’ятати, – зазначає Аят, – якщо пишете про якесь складне питання, то ті самі обмеження стосуватимуться Лівану, як і будь-яких інших країн Близького й Середнього Сходу.

У 2011 році, коли почалась Арабська весна, Аят Басма працювала в Єгипті – спочатку писала про протести там, потім поїхала в Туніс, Сирію, Лівію. Це був найбільш захопливий і цікавий час, – ділиться спогадами, – який, напевне, завжди згадуватиму.
Всі думають що є якийсь героїзм у війні. Ніби журналісти завжди у бронежилеті, шоломі, в реальності – ні. Щось там стріляють, якийсь дим, а потім ти повертаєшся додому, важко це усвідомити пояснити.

Reuters – це агентство, яке не стає на чийсь бік і максимально висвітлює конфлікт. Ми присутні всюди, – розповідає Аят, – а якщо так, – то отримуємо всі коментарі у тій чи іншій історії. Як місцева, Аят знає культурні, релігійні моменти, аспекти, відчуває чутливість регіону й на що варто звернути увагу. Та найважливіше, – ділиться журналістка, – я не сама. Коли ми виїжджаємо командою, то мінімум троє осіб.

Також якщо кудись приїжджаєш, багато не знаєш про цю місцевість, інколи не розумієш внутрішніх нюансів. Радить обов’язково звертайтись до місцевих. Шукайте тих, – каже, – з ким можна співпрацювати, в результаті – вони все розкажуть і покажуть. Ось я сиджу тут з вами і роблю твердження про Ірак, хоч завжди запитую себе чи маю право щось казати про країну в якій не народилася і не живу.

Минулого року журналістка працювала в Північному Іраку під час військової кампанії за
звільнення Мосулу. В той час президент Америки Дональд Трамп оголосив свою візову заборону для людей зі Сходу. Ми знайшли чоловіка з родиною, – згадує Аят, – які напередодні отримали візи, щоб емігрувати в Сполучені Штати.

Вони вже були в літаку на рейсі до Каїру, коли оголосили цю заборону й ось знову повинні повертатися назад. «Я стояла в аеропорті й думала, ось цей чоловік щойно спакував валізи, всі їхні мрії, надії на початок нового життя, а тут раптом все змінюється. Мені було цікаво чи він взагалі захоче зі мною говорити, можливо просто не захоче бачити журналістів взагалі. Вони пройшли через вихід і я запитала: «Як ви
почуваєтесь?». Цей чоловік просто  вилив мені душу, кажучи: «Знаєте я не розумію, що щойно сталося зі мною, я живу в Іраку, моє життя було в небезпеці, відчуття таке ніби це рішення прийнято в епоху Саддама Хусейна». До речі, вони через тиждень таки полетіли, живуть у штаті Теннессі, навіть сенатор штату їх вітав, коли вони добралися туди. Їм таки вдалося, можливо наш сюжет допоміг виправити ситуацію.

Аят каже, що не боїться війни, але завжди є відчуття, що живе у ситуації, де вона може бути в будь-яку мить. Це не означає, – продовжує, – що ти не живеш своїм життям, не працюєш чи думаєш, «ось вже зараз буде війна», зовсім ні.

Журналісти, коли виходять зранку на роботу, не думають про те, що якась історія може коштувати їхнього життя. Вони не кажуть «я помру за цей сюжет чи за історію, ні». Мені пощипують серце історії людей, – підсумовує, – з якими не вдалося поговорити та написати. Коли є сюжет чи історія, а людина не хоче з тобою говорити, важливо дати відчути комфорт, безпеку, щоб вона довірилася і відкрилась. Тому завжди ношу з собою спогади про людей, яких мені не вдалося розкрити.

Наталія Шимків, Школа журналістики УКУ

Ще Блоги