IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2017 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

18

54

5

21

Лазурні береги та непроходимі джунглі українського прес-туризму

Матеріал із циклу статей про Маріуполь Катерини Шаповал в журналі “Новое время”.

«Інтерв’ю з мером, «7 чудес Маріуполя», «Море та фестивалі біля фронту: MRPL – місто, де варто». Заголовки статей, що буквально наступили на болючий мозоль маріупольській фб-спільноті та активістам столиці Приазов’я. Історія пов’язана, зокрема, із статтями, що їх було написано журналістами Вінниці, Тернополя та Києва. Одні обурювалася ознаками джинси та докоряли замовністю матеріалів, інші ставали на захист та шукали корисні моменти у будь якому розповсюдженні інформації про місто. Статтю вінничанина Миколи Геркалюка «MRPL – місто, де варто», від 13 Липня 2017 хвалили, інші дві – хаяли, та навіть написали скаргу-запит, чи не порушено журналістську етику (йдеться про матеріал «На приморском направлении» Катерини Шаповал в журналі та на сайті «Новое время», на нього поскаржилися 11 ГО та ЗМІ). Комісія з журналістської етики зробила висновок: джинси не виявлено, журналістка користувалася не лише даними, наданими міськрадою.

Ми поставили запитання експертам та журналістам на тему прес-турів як можливості легальної купівлі «свободи слова» та «самоцензури» за гроші замовника. Про бізнес та медіа-середовище Донецька та області: журналістка та блогерка Інна Юр’єва, журналіст та медіа-експерт ІМІ Роман Кабачій та депутатка місцевої ради Маріуполя Лідія Муглі.

***

До початку війни спеціаліст з PR-менеджменту, а нині журналістка Інна Юр’єва, мешкала та працювала в Донецьку, нині окупованого обласного центру, на посадах керівника комунікаційних департаментів різноманітних бізнес-компаній.

«Прес-тур – це вимушений інструмент створення лояльного журналістського пулу», – задає тон бесіді пані Юр’єва. Та згадує часи роботи тодішньої, тепер уже «кривавої» Партії Регіонів.

У Донецькій області в часи праці Юр’євої сформувалася така ситуація. Коли на регіональному ринку особливої конкуренції не було, тож і про конкуренцію яскравих інформприводів не йшлося – принаймні, щодо бізнесу. Компанія могла генерувати та реалізувати будь-який креативний або резонансний проект, проте цікавив він лише відділи реклами ЗМІ з точки зору його вартості за прайсом.

«За корпоративним прес-релізом до редакції неодмінно лунав зворотний дзвоник не журналіста або редактора, а рекламщика видання з пропозицією: “Ваша новина дійсно цікава для міста, ми готові опублікувати її за гроші. У вас бізнес – у нас бізнес, ну то й що, що ваш проект перший в Україні, інноваційний чи соціальний? Публікація сприяє вашій конкурентоспроможності, тож платіть, як усі”».

Чим більш фаховим чи популярним був бізнес, тим менше шансів в нього було опинитися на редакційній шпальті, розповідає Юр’єва.

«Якщо тобі треба бути присутнім в інформаційному просторі – ти маєш сплачувати. Але платне розміщення з позначкою “Реклама” псувало всю мету публікації – рекламщики й самі погоджувались, що такі тексти ніхто не читає. Вихід було знайдено у “сірих схемах”, запроваджених ще з доісторичних часів Партією регіонів – викупалися газетні площі чи ефіри, а потім журналіст писав нібито редакційний матеріал, який виходив без плашки. Той чи інший журналіст взагалі не був у цій конфігурації суб’єктом».

«Купляли» не власне журналіста, а видання, тож відповідальність за кінцеву «джинсу» взагалі було розмито.

«Виданню було все одно, якої якості матеріал з’явиться на його шпальтах, журналіст взагалі міг написати маячню і підписатися псевдо, тому, якщо замовнику було не байдуже, ці так звані “редакційні” тексти часто писалися прес-службами компаній. Іноді після важливого івенту я власноруч писала по 10 текстів – у форматі того чи іншого видання, за підписом того чи іншого журналіста», – згадує деякі моменти у роботі експертка Інна Юр’єва.

У цих межах – а інших не було – прес-тури були можливістю «у полі» тестувати журналістів, що їх надсилали ЗМІ на виконання «замовлення», формувати пул з найбільш відповідальних, залучати їх до фахового вивчення теми, знайомити з експертами. «Якщо закрити очі на потворність та ганебність “схем”, така система тоді себе виправдовувала – журналісти отримували цифри, фахові коментарі, у ЗМІ почали з’являтися більш-менш якісні ринкові обзори та рейтинги, які заохочували читачів створювати попит на подальше висвітлення теми – і, таким чином, підтягувався загальний рівень інформаційного ринку», – пояснює Юр’єва.

На користь пішло розповсюдження соцмереж, а через це і доступність будь-якої інформації. Споживачі медіа наразі є більш інформаційно підкованими, вони не прощають дилетантизму, відсутності позиції та безвідповідальності.

«На кожного “лояльного” (за гроші) журналіста знайдуться п’ять нелояльних, агресивних, незручних, але озброєних цифрами та фактами, які й будуть формувати інформаційне поле навколо проблемної теми. І відтепер замовник (влада, бізнес, персоналії) змушений комунікувати саме з тими агресивними та грамотними, а не лояльними та пасивними, які чекають на те, що їм у “дзьобик” покладуть готовий контент для статті», –  Інна Юр’єва.

Втім, слабкі та невпевнені у собі й досі обирають останніх, навіть під загрозою, що самі будуть заплямовані «джинсою». «За гроші чи за фуршет, не принципово. Але, ще раз повторюю – це не працює»,  – підбиває підсумки Інна Юр’єва, та пояснює, чому саме так обурилася місцева спільнота.

«Люди вже розуміють, як має виглядати якісний журналістський матеріал, люди опікуються бекграундом появи матеріалу, люди знають, що у балансі думок мусить бути і їхня думка також. Тому й обурюються, коли бачать недолугу “джинсу”, хай як її буде приховано, заради яких високих цілей написано. Навіть у місті, де ЗМІ суцільно монополізовані (Маріуполь), сховати заангажованість журналістів неможливо», – вважає журналістка.

І хоча КЖЕ у одній із цілого циклу статей джинси не побачила, маріупольська спільнота не вгамувалася: «хвалити владу за наші ж гроші?», «міська рада почала освоювати медіа-бюджет?» Маріупольці знають, як за допомогою тендерів розподіляється робота серед місцевих журналістів, з метою «донесення інформацію про діяльність міського голови та мерії».

Місцеві депутати та активісти впевнені – статті замовні, а мер за їх допомогою мітить у нардепи.

«Ці статті несуть певну ідеологію “успішності” Бойченко в далекоглядних стратегічно-політичних планах. Саме успішності: Бойченко як топ-менеджера, улюбленого мера і доброго господаря. Думаю виховують як мінімум нардепа  – лідера партії. Таким чином створюють поверхневий блиск», – каже Лідія Муглі,  депутатка Маріупольської місцевої ради.

До речі, останні інформаційні тендери складають разом 851 608 гривень. Минулого разу ця сума складала майже 2 мільйони гривень.

1) Ціна 422 880,00 грн.

Інформаційне висвітлення діяльності Маріупольської міської ради та її виконавчого комітету на регіональних телеканалах: спеціальні сюжети після розділу новин; іміджеві сюжети про місто, лайфсторі – відомі особистості, опитування на актуальну тему.

2) Ціна 428 728,00 грн.

Інформаційне висвітленні діяльності Маріупольської міської ради та її виконавчого комітету на міських телеканалах.

Разом 851 608 грн.

Експерт з медіа Інституту масової інформації Роман Кабачій нагадує про інший бік замовних статей та прес-турів, які легко можуть приспати журналістську уважність та прискіпливість, та нагадує про об’єктивність.

«Журналісти у будь-якому випадку, беруть вони участь у проплаченому прес-турі чи не беруть, повинні намагатися писати матеріал об’єктивно. Іноді перед прес-туром, якщо він орієнтований виразно на позитивні матеріали, варто проговорити умови поїздки. Якщо від вас вимагатимуть відверто компліментарний текст, можливо треба буде відмовитися», –  коментує Кабачій.

На прикладі матеріалів про Маріуполь можна говорити про нативну рекламу – невідомо, чи влада Маріуполя платила за ці статті гонорари виданню чи журналістам, але у них прослідковується одна й та ж теза – зміна іміджу міста. І в когось просування цієї тези вийшло природно і непомітно, а у когось кострубато і недолуго, що, власне, і спричинило обурення маріупольців. А на тлі розісланої в місцеві медіа «вказівки-прохання», яке більше нагадувало «темник», як писати про образ міста, Приазов’я, то взагалі ефект успішної роботи з медіа випаровується.

Окрім того, навіть у найбільш якісних трьох матеріалах із цього циклу, що вийшли в журналі «Новое время», неприємно вразило те, що журналістка Катерина Шаповал і її редакторське керівництво пропустили крізь вуха історичну маячню мера Бойченка про те, що маріупольські греки втікли з Криму від «тамошніх татар», хоч дійсність говорила про депортацію, вчинену режимом Катерини ІІ. Тобто у матеріалах, які «відписуються» після прес-турів тощо вищий ризик пропускати безкритично сказане організаторами».

Щоб не сісти у калюжу, треба дуже прискіпливо перевіряти всі факти. Окрім того, перед тим як писати статтю, зайдіть на декілька головних місцевих новинних сайтів та перевірте останні новини та проблемні теми. А на зворотному шляху прихопіть із собою в потяг місцевої преси, або по приїзді перегляньте щось із регіональних телеканалів, зазвичай архіви теленовин розміщені на сайтах.

Юлія Гаркуша, регіональна представниця ІМІ у Донецькій області, для сайту «Громадське.Приазов’я». 

Матеріал підготовлено в рамках проекту «Мережа медіа-спостерігачів», який виконує ІМІ за підтримки Посольства США.

 

Ще Блоги