Виклики для журналістів-фрілансерів в Україні
“Якщо журналіст на окупованій території − це розвідник, то фіксер − це шахід”. Про це йдеться в репортажі Тетяни Монахової.
Форум “Безпека, травма та відповідальність: виклики для журналістів-фрілансерів в Україні”, організований британським фондом допомоги журналістам-фрілансерам Rory Peck Trust спільно з Інститутом масової інформації (ІМІ) за фінансування Фонду Організації Об’єднаних Націй, відбувся в Києві 22 вересня 2018 року.
Відкрили Форум директорка з комунікацій Rory Peck Trust Моллі Кларк, а також українська представниця організації Еміне Зіятдінова та виконавча директорка ІМІ Оксана Романюк, розповівши про діяльність британської організації, яка ще з часів Майдану допомагає українським журналістам-фрілансерам відновлювати пошкоджену під час екстремальних ситуацій техніку та здоров’я.
Rory Peck Trust розробив корисний сайт, на якому українські журналісти можуть знайти фахову інформацію українською та російською мовами – www.rorypecktrust.org/resources.
Далі був виступ мальтійського журналіста Метью Каруани Галізії про основні виклики для журналістів-фрілансерів. Сам Метью разом зі своїми братами розслідує жорстоке вбивство власної матері, скоєне через її журналістську діяльність. “Краще, що ти можеш зрозуміти про свою безпеку як журналіст, − це те, що ти не можеш покладатися на державу в цьому питанні”, − говорить спікер.
Потім учасники Форуму розділилися за секціями та пішли слухати майстер-класи з обраних тем. Я вподобала тему “Забезпечення психологічної стійкості” від Гавіна Ріса, представника організації “Дарт-центр журналістики і травми”, Columbia Lournalism School.
“Травма – це інтенсивний біопсихосоціальний досвід (bio-psycho-social experience)”, − визначив тренер. Травма стається не в момент переживання гострої події, а згодом, коли ми починаємо рефлексувати щодо того, що сталося. Якщо таке патологічне переживання затягується на 4−6 тижнів, слід звертатися по медичну допомогу. “Утім, парадокс полягає в тому, що люди, здатні рефлексувати, зрідка звертаються до спеціалістів”, − сказав Ріс.
Група обговорила способи, якими журналіст може допомогти собі подолати травму – від дихальної гімнастики, вербалізації переживань, спорту, йоги до мандрів, сексу й усамітнення. Гавін Ріс рекомендує завчасно навчитися розслабляти тіло, механічно знімати стрес, як це роблять спортсмени перед змаганнями, не чекаючи, коли травмонебезпечна ситуація настане: “Вчитися плавати, коли корабель тоне, не так ефективно, як зробити це завчасно”.
Другою робочою групою, яку я відвідала, стала тема “Робота з ветеранами над довгостроковими документальними проектами” від відомого фотографа Джозефа Сивенького, американця українського походження. За програмою Fulbright, Джозеф виграв грант на великий фотопроект про травмованих і загиблих на Майдані. Далі історичні події в Україні стрімко розвивалися, тема розширилася: тепер фотограф знімає також бійців АТО, які повернулися додому з важкими пораненнями і травмами.
Автор демонстрував слухачам свої фотороботи такої емоційної сили, що лишатися байдужим було неможливо. Ось боєць “Правого сектору”, в якого тепер немає 90% правої півкулі мозку, людину повністю скалічено, вона не може говорити й розуміти, що відбувається. Ось ветеран АТО, якому зробили ампутацію обох ніг до коліна й однієї руки до ліктя. Він усміхнений – йому привезли нові “ноги”, протези, на яких він зможе ходити. Ось похорон, над труною стоїть мати героя, яка так і не дочекалася, щоб син прийшов до тями. Ось у басейні плаває знедвижений військовий, він проходить реабілітацію. Він юрист, тож і після поранення може вести активну професійну діяльність.
“Для того щоб робити такі знімки, треба багато часу проводити поряд із героями проекту та їхніми родичами. Я днями сидів із ними в палаті, розмовляв. Я ніколи не тисну на людину, якщо вона відмовляється фотографуватися. Але таке трапляється нечасто. Зазвичай, коли я розказую, хто я, для чого увесь цей фотопроект, воїни погоджуються розказати свою історію”, − розповів Сивенький.
Після кава-паузи всі учасники форуму знову зібралися у великій залі (до речі, локація для проведення Форуму була дуже вдало обрана – це платформа культурних ініціатив IZONE, приміщення, в якому багато повітря й простору) для перегляду презентації роботи документального фотографа Гая Мартіна “Паралельна держава”, яку він відзняв у Туреччині. Історія суспільного супротиву турків так чи так нагадує події на Майдані в Україні, адже боротьба за народне волевиявлення має схожі риси на будь-якому національному ґрунті.
По дискусії перейшли до перегляду фільму Оллі Ламберта “Президент проти преси” (ВВС, 2017). Отут стає очевидною різниця між українською та американською журналістикою: американський медіа-істеблішмент не боїться ставити Президентові незручні, провокативні, гострі питання. Американські журналісти не звикли бути обережними з владою, і саме цей досвід варто переймати й українській пресі.
Також на Форумі виступав Віталій Мороз із ГО “Інтерньюз Україна” щодо верифікації інформації в інтернеті, Ірина Земляна (ІМІ) говорила про оцінки ризиків, навчала практичних вправ перед завданням із підвищеним ризиком. На першій панельній дискусії, яку модерувала Анастасія Станко (Громадське ТБ), присвяченій загрозам і проблемам українських журналістів-фрілансерів, що працюють над чутливими темами, учасниками були Мері О’Шей (RPT, директорка програм); Антон Скиба, журналіст-фрілансер; Марія Варенкова, продюсерка, журналістка-фрілансерка; Метью Каруана Галізія. На панельній дискусії з теми “Правда в умовах інформаційної війни”, яку модерувала Катерина Горчинська (Громадське ТБ), спікерами були Катерина Сергацкова, засновниця і головна директорка “Заборона”; Марго Гонтар, співзасновниця StopFake (до речі, тепер правильно казати не “фейк”, а дезінформація, знали?), Анастасія Магазова, журналістка-фрілансерка; Гай Мартін, фотограф.
Форум вийшов живим, інформаційно насиченим, актуальним і корисним. Сподіваємося, події такого штибу повторюватимуться в Україні.
Help us be even more cool!
