IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2018 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

22

67

2

24

Свобода слова. Епоха постправди

Заява восьми організацій та реакція на неї медіаспільноти є точкою біфуркації. Це – поворотний момент, екзистенційна криза, пов’язана перш за все із самоідентифікацією журналістів.

Помиріться. Чому ви сваритеся? Ми заплуталися і не знаємо тепер, кому довіряти. Так побиттів журналістів було 90 чи 29 минулого року? Це внутрішня справа НСЖУ, нехай судять тільки члени організації. Ви не думаєте, що послаблюєте журналістську спільноту перед президентськими виборами?

Такі запитання серед листів з підтримкою і меседжів з погрозами і прокляттями я отримую вже кілька днів – після того, як ІМІ та ще сім медіаорганізацій України оприлюднили заяву про недовіру керівництву Національної спілки журналістів України.

Насправді ця ситуація є точкою біфуркації.

Це – поворотний момент, екзистенційна криза, пов’язана перш за все із самоідентифікацією журналістів. Не з цифрами, не з методологіями, а саме з тим, що нам нарешті треба визначитися – хто ми? Що означає – «бути журналістом»? Якими є основні виклики для журналістики в сучасній Україні? Ми толеруємо чи викриваємо фейки?

І нарешті – чи здатні ми об’єднатися навколо спільних цінностей.

А різниця в даних між НСЖУ й ІМІ всього лише є яскравою ілюстрацією цієї екзистенційної кризи.

Коротко про передісторію конфлікту: тягнувся він непублічно понад рік. І протягом цього періоду очільник НСЖУ Сергій Томіленко постійно зривав домовленості про зустрічі, жодного разу не дав відповіді по суті на поставлені нами запитання, не влаштував його навіть нейтральний майданчик українського офісу ОБСЄ, який ми запропонували для переговорів. Як мінімум четверо людей з нашого боку намагалися влаштувати переговори, але все закінчувалося просто нічим.

Питали ми, наприклад, про критерії відбору журналістів до «Індексу фізичної агресії» від НСЖУ, просили пояснити, чому одних журналістів вони беруть, а інших, таких самих, ні; або про те, звідки взялися дані про «800 випадків фізичної агресії проти журналістів із часів Майдану» і «зростання фізичної агресії», адже очільник НСЖУ почав моніторити дані по нападах на журналістів тільки у 2017 році.

Домовитися про зустріч не вдалося. Й оскільки ситуація з фейковими, на наш погляд, цифрами, а також із політичними та маніпулятивними заявами на певному етапі дійшла до абсурду, ми разом з колегами вирішили зробити публічну заяву. Мовчати далі про це все було просто неможливо.

Цифри й люди

ГО «Інститут масової інформації» моніторить порушення свободи слова в Україні протягом уже понад десяти років, на основі публічно доступної Методології. Кожен кейс перевіряється нашими експертами та юристами на прив’язку до журналістської діяльності і перевіряється також нашими регіональними представниками.

НСЖУ почала робити свій «Індекс фізичної агресії» у 2017 році, методологію та критерії підрахунку так і не було оприлюднено на сайті. Тільки після того, як почався публічний скандал, у соцмережах представники НСЖУ написали, що їхня методологія полягає в «первинному моніторингу інцидентів фізичної агресії щодо журналістів – тобто застосування сили. При цьому сам журналіст пов’язує (чи не виключає), що це пов’язано із журналістською діяльністю». Це і є вся методологія, чому це важливо – стане зрозумілим нижче.

Протягом 2017 року ІМІ нарахував 29 побиттів журналістів (тобто нанесення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості). Загалом протягом 2017 року ІМІ зафіксував 181 випадок фізичної агресії проти ЗМІ та журналістів (для порівняння, у 2016 році – 193 випадки, у 2015 році – 225 випадків). З повним списком кейсів можна ознайомитися ТУТ.

Водночас НСЖУ за підсумками року заявила про вдвічі меншу кількість порушень, опублікувавши список «90 випадків фізичної агресії» щодо журналістів. До скандалу, який стався в середині березня, дані НСЖУ, на жаль, ніде не публікувалися в електронному форматі, тому порівняти й оцінити, чому така суттєва різниця в показниках з ІМІ, ми не могли.

Результатом публічної заяви стало принаймні те, що партнери НСЖУ, ГО «Інформаційна безпека» нарешті опублікували, хоча б у мережі Фейсбук, список «побитих журналістів», і ми нарешті отримали доступ до цих даних і змогли їх порівняти.

Виявилося, дані ІМІ та НСЖУ дійсно відрізняються. Завдяки тому, що вони були опубліковані, експерти ІМІ змогли додати до річного Барометру свободи слова 5 кейсів, про які раніше не знали. Тепер ми говоримо про 30 побиттів (до того було 29), перешкоджань стало 92 (було 89), і погроз тепер 38 (було 37).

Також, ознайомившись із переліком «90 випадків фізичної агресії», ми можемо сказати, що ці кейси є побиттями лише частково. Наприклад, складно назвати побиттям плювок в Ігоря Гужву, який фігурує в переліку Спілки журналістів під №89. Отож із «90 випадків фізичної агресії» від НСЖУ побиттями є тільки 30 випадків, які співпадають з випадками, зазначеними ІМІ як побиття. Ще 34 випадки є перешкоджаннями, 3 – погрозами.

Ще 21 випадок у переліку НСЖУ не пов’язаний з виконанням журналістської діяльності.

«Інклюзивний» підхід до журналістики?

Серед 21 випадку, які не пов’язані з журналістською діяльністю та які НСЖУ включила до свого переліку, виявилися тітушки-самбісти, місцеві бізнесмени й політики, «битовуха», пограбування, особисті конфлікти і просто люди, які не мають жодного стосунку до журналістики – але, вочевидь, мають посвідчення НСЖУ.

Наприклад, серед цих сумнівних випадків «фізичної агресії»:

 – Інцидент із членом НСЖУ Володимиром Букачем, помічником директора Одеського морського порту «Чорноморськ», членом правління ГО «Верховенство права», головою ГО «Антикоррупционное движение юга». НСЖУ включила Букача в «Індекс», назвавши його головним редактором газети «Верховенство права», попри той факт, що востаннє ця газета виходила у 2015 році, і навіть попри те, що сам Букач у численних інтерв’ю в ЗМІ пов’язував напад на себе з конфліктом навколо порту «Чорноморськ».

– Інцидент із сумновідомим провокатором Всеволодом Філімоненком, якого вдарив Віталій Шабунін і діяльність якого складно назвати журналістською.

– Інцидент із житомирським журналістом Русланом Морозом, якого пограбували на вулиці, нанісши йому кілька ударів і вирвавши з рук сумку з фото- й відеоапаратурою. Справу вже розслідувано за частиною 2 статті 186 ККУ («Грабіж»), встановлено факт пограбування з корисливих мотивів, встановлено підозрюваних, і зараз справа знаходиться в суді.

– Інцидент із журналістом «Політеки» Вадимом Дорошенком, який вийшов протестувати проти незаконної забудови під своїм будинком. Ось уривок з його інтерв’ю, де він каже, що не був при виконанні журналістських обов’язків: «Из интервью Вадима Дорошенко своему изданию: — Мы видим на вашем лице отметины. Кто их оставил? Полицейские, которые были в роли титушек? В. Д.: Я, как житель этого района, а не как журналист (хотя журналистская корочка часто помогала остановить беспредел полиции и титушек), участвовал в блокировке техники и работ».

Також у переліку НСЖУ є кейси, пов’язані з проросійськими політичними силами, але не з журналістикою. Прикладом є напад праворадикалів на Дениса Жарких, члена політради партії «Соціалісти», соратника Руслана Коцаби, який організовував і брав участь в акції на підтримку Коцаби під судом, де на нього й напали. Раніше Жарких довгий час працював журналістом, зокрема з Казбеком Бектурсуновим у газеті «Хрещатик», і, можливо, в нього лишилося посвідчення НСЖУ.

Водночас Спілка журналістів України не звернула уваги на цілих 112 випадків фізичної агресії щодо реально працюючих журналістів і ЗМІ, які трапилися протягом 2017 року.

Усю цю сумбурну статистику в НСЖУ називають «побиттями» і подають як жахливу ситуацію в країні на міжнародному рівні, розказуючи про «зростання фізичної агресії» як про основний виклик для свободи слова в Україні. Так, ситуація складна. Але неприпустимо штучно надувати статистику справами, які не мають відношення до журналістики, так само як і продукувати фейкові меседжі про повну відсутність розслідувань і вироків. З іншого боку, ми розуміємо, що НСЖУ має захищати своїх членів, але тоді, напевно, варто ініціювати аудит цих членів і встановити, хто з них займається журналістською діяльністю, а хто ні.

Криза самоідентифікації

Ми піднімаємо це питання публічно тому, що, захищаючи бандюків і тітушок з травматами, бізнесменів і політиків тільки через те, що в них є «корочки», і головне – роздаючи посвідчення наліво і направо, Національна спілка журналістів України нищить саме поняття «журналістська діяльність».

А це вже далеко не внутрішня справа НСЖУ, це питання довіри як до медіаекспертних висновків, так і до журналістського цеху в цілому. Прямо на наших очах відбувається знецінення професії, тільки минулого року виникли дві масові організації, які штампують прес-карти і продають їх, як абонементи в спортзал.

І ця ситуація підводить нас до трьох викликів самоідентифікації журналістської спільноти.

Виклик 1. Кого ми захищаємо? Посвідчення – чи факт журналістської діяльності?

На нашу думку, захищатись повинна саме журналістська діяльність – тобто збір, обробка, розповсюдження інформації, а не посвідчення. Художник без посвідчення не перестає малювати картини, так само як і журналіст без посвідчення теж може виконувати журналістську діяльність. Це той підхід, до якого зараз приходять у Європі, де нарешті дали відповідь на питання, чи відрізняємо ми блогерів від журналістів, коли говоримо про захист свободи слова? Не відрізняємо, захищаємо обох. Але є одне «але»: на журналістах лежить набагато більша відповідальність за дотримання етичних, професійних стандартів, за недопущення мови ворожнечі, за цінності, за розвиток суспільства, нарешті.

Юристи ІМІ за підтримки Ради Європи минулого року розробили критерії, відповідні до ККУ, щоб захищати саме журналістську діяльність, – бо зараз у законодавстві все зводиться лише до наявності «правильної» «корочки». Цілий рік ми вели консультації з провідними європейськими й українськими експертами з цього приводу, і готові представити проект відповідної концепції, яка, сподіваємося, також допоможе долати безкарність за напади на журналістів.

Виклик 2. Як ми ставимося до фейків?

Фейки та дезінформаційні кампанії займають нішу, яку могла б займати реальна журналістика, і вони є однією з ключових глобальних загроз як для свободи слова, так і для права громадян на інформацію. Дискусії про те, як боротися з фейками, активно ведуться в провідних світових університетах, на міжнародних майданчиках і в різних країнах. Минулого року Україну відвідувала делегація від компанії Facebook, щоб вивчити наш досвід боротьби з фейками, ІМІ допомагав організовувати тут у нас зустрічі.

Це особливо актуально для українського медіапростору. Тому що протягом останніх років ми, медіаексперти, помітили ріст фейків саме в українських медіа (чого варті тільки фейкові «слухання в конгресі» від NewsOne). Не було такого раніше, щоб професійна спільнота толерувала фейки, таке ЗМІ одразу отримувало назву «зливного бачка» і ставало нерукоподаваним у медіасфері. Але попри те, що кількість фейків росте, ми досі не побачили жодної професійної дискусії серед українських журналістів про те, наскільки ми це толеруємо і що з цим робити. Чи прийнятно для нас називати журналістами тих, хто системно і спеціально продукує фейки? Немає відповіді. Можливо, тому, що немає для всіх прийнятного майданчика для такої професійної дискусії, – але з чогось же треба починати.

Виклик 3. PR і джинса

Останній виклик, на який нам потрібно дати відповідь, – це джинса. Він актуальний з двох причин. По-перше, тому що соцмережі та Google уже практично монополізували рекламні потоки і питання банального виживання для незалежних медіа стало актуальним як ніколи. По-друге, наближаються парламентські та президентські вибори, а разом з ними наближаються й тіньові грошові потоки від політичних гравців. Водночас додає оптимізму той факт, що, згідно з опитуванням ІМІ, 78% журналістів дратує джинса. А отже, нам потрібна дискусія, відверта, непублічна, про те, що з цим викликом робити та як ЗМІ і вижити, і водночас захистити незалежну журналістику та лишитися чесними перед аудиторією. Виходом можуть бути: а) домовленість ЗМІ про відкрите маркування однаковими словами і, можливо, внесення відповідних змін до законодавства про політичну рекламу і б) домовленість учасників ринку про правила розміщення нативної реклами.

У сухому залишку нам треба збиратися, домовлятися між собою й рухатися вперед. У жодному разі не можна толерувати брехню й порушення етичних і професійних стандартів – в еру постправди і популізму, в яку ми непомітно для себе увійшли, єдина надія – на якісні, чесні й незалежні ЗМІ та на якісні, чесні й незалежні медійні організації.

Оксана Романюк, виконавча директорка ІМІ для «Детектора медіа»

Ще Статті