IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2017 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

27

81

5

34

«Розслідування власними ногами» від Сергія Лещенка

Журналіст «Української правди» Сергій Лещенко у журналістиці з 2000 року. Він пише про владу й не раз бачив, як влада змінювалась, але каже, що ніколи не ставав на бік когось із політиків. Його розслідування про статки чиновників, їхні взаємозв’язки та приховані інтереси попсували нерви не одному можновладцеві, а серії публікацій про сина Віктора Ющенка (1, 2) і Межигір’я (1, 2) істотно вплинули на політичний процес в Україні. Студентам і гостям Школи журналістики УКУ Сергій розповів, як шукає інформацію, про етичні межі в роботі журналіста-розслідувальника та «синдром чистого аркуша».

Сергій Лещенко має напрацьовану роками систему пошуку та аналізу інформації – «розслідування власними ногами». Серед найшвидших і найочевидніших методів називає пошук у ґуґлі та соціальних мережах. Також багато даних міститься у загальнодоступних базах: irc.gov.ua (пошук юридичних та фізичних осіб), smida.gov.ua (дані про засновників акціонерних товариств), www.investigativedashboard.org (посилання на бази даних інших держав, інформація про компанії, зареєстровані за кордоном) та інших. А періодичне відвідування сайту державного реєстру судових рішень reyestr.court.gov.ua дозволяє відслідковувати резонансні справи та дізнаватись про важливі рішення, які не набули розголосу у ЗМІ.

Корисним інструментом у руках журналіста є запит щодо надання публічної інформації – він може стати ключем до резонансної справи. Запити, звісно, далеко не завжди приносять сподіваний результат. «Десь у половині випадків отримую відмови, а значна частина іншої половини – відповіді, що не містять суттєвої інформації. Але навіть 25% змістовних відповідей – уже непогано. Журналістові може пощастити, й чиновник, не розібравшись, дасть у відповідь на запит саме те, чого той потребує», — каже Сергій.

Втім, працюючи над матеріалом, не варто обмежуватись лише пошуком в інтернеті та офіційними запитами. Особисте спілкування з людьми – джерелами фактів і думок — може привести до не менш важливих відкриттів, аніж штурм віртуального простору. До того ж, онлайн-джерела часто подають неповну чи однобоку інформацію. Все, що вдалося роздобути в мережі, Сергій Лещенко радить перевіряти будь-якими можливими способами. А також прислухатися до власного передчуття, адже цінна інформація може бути в найнесподіванішому місці. Якщо активний пошук інформації стане звичкою, невдовзі журналістові вже систематично таланитиме натрапляти на цікаві й значущі деталі.

Часом Сергій удається й до перевтілення: наприклад, представившись кур’єром і тримаючи в руках адресований керівникові компанії лист, йому вдавалось потрапити до офісу чи підприємства, щоб роздобути потрібну інформацію.  Також трапляється, що ексклюзивна інформація зі сфери політики й бізнесу потрапляє до журналіста з перших рук. «Я завжди називаю це не “зливом”, а “утечкой”, — пояснює Сергій Лещенко. — Це звучить більш вишукано. Уся журналістика світу побудована на таких “утечках”. Якщо їх немає, ми стаємо надто обмеженими у джерелах інформації».

Інформацію, яку добровільно надають політики, необхідно ретельно перевіряти, а те, що поки що не знадобилося – ретельно зберігати. Так, в архіві Сергія є «кілька записів, які не в найкращому світлі показують окремих політиків», але поки що їх ніхто не чув.

На його думку, використання інформації, «злитої» політиками, не є порушенням етичних стандартів, особливо якщо ініціатива йде саме від журналіста. «Інтереси суспільства важать більше за ті дрібні інтриги, які завжди існуватимуть у політиці. Якщо боїшся, що ти можеш бути кимось використаним, ти перестаєш бути журналістом – це самонавіювання переслідуватиме тебе завжди», — каже Лещенко.  Етична ж межа, яку не можна переступати, за словами Лещенка, повинна існувати для кожного журналіста. Завжди слід співставляти користь для суспільства й потребу в інформації з загрозою, яку спричинить її оприлюднення. А давши слово не публікувати почутого, дотримуватись обіцянки.

Системний підхід до розслідувань має й зворотний бік: позаяк значна частина підготовки – перевірка реєстрів, пошук даних про засновників компаній і можливостей вийти з ними на контакт – робиться «на автоматі», текст часто доводиться писати без натхнення. Виникає так званий «синдром чистого аркуша», коли, попри величезний обсяг зібраної інформації, журналіст не може почати писати матеріал. «Щоб уникнути цього, я починаю писати з середини й далі до кінця, а потім дописую початок», — поділився досвідом Сергій Лещенко.

Юлія Сабадишина, Школа журналістики УКУ

Ще Статті