IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2017 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

18

54

5

21

Павел Решка: «Жоден текст не вартий кулі в голові»

Павел Решка – польський журналіст-розслідувальник і репортажист, кореспондент газети Tygodnik Powszechny. Отримав «Польського Пулітцера» та «усі премії Польщі, які тільки міг отримати журналіст». Також  неодноразово бував у «гарячих точках»: Югославії, Руанді,  Афганістані, на Північному Кавказі, в Грузії. Павел дав свої рекомендації щодо того, як працювати в місцях бойових дій, і застеріг від надмірного геройства. 

Я вперше захотів поїхати до гарячої точки в 94-му році, коли побачив на CNN сюжет про те, що люди гинуть від холери. Холера – це хвороба «брудних рук», і щоб уберегтися від неї,  треба лише мити руки. І я  подумав, наскільки це страшно: я сиджу у Варшаві, а там люди помирають лише від того, що не мають води.  На війні я бачив багато з того, чого бачити б не хотів, і про що хотів би забути. Але після цього починаєш цінувати наше мирне життя. Найбільше геройство в таких місцях —  це  геройство звичайних людей. Я б це назвав  «геройством повсякденного життя». Вони повинні виживати, дбати за свою родину в таких складних умовах, — а це великий подвиг.

На війні від журналістів ніхто не вимагає бути героями – ми повинні лише спостерігати. Але звісно, можемо і  допомагати – дати води, віднести на руках постраждалих до шпиталю, що розташований за кілька кілометрів. І допомагаємо не від геройства – буває так, що немає кому це зробити за нас.

Я дуже добре пам’ятаю лікаря зі шпиталю поблизу річки Йордан, який не мав чим лікувати поранених. І морг був настільки переповненим, і холодильна камера була зіпсута, що тіла загиблих лежали біля входу в морг та страшно смерділи. А погода була спекотна, тому тіла швидко псувалися.  І цей лікар хотів, щоб я це побачив,  написав, і щоб щось змінилося. Бо думав, що станеться диво, і  хтось обов’язково забере тіла, дасть ліки. Але,  на жаль, наші тексти не мають такого впливу. З іншого боку, якби нас, журналістів, там не було, то людей гинуло б іще більше. Місія журналіста в тому, щоб докопуватися до правди, і цю правду доносити до людей. Журналісти повинні інформувати, а не змінювати. Таким є наш внесок. 

Робота в гарячих точках небезпечна, але є багато інших небезпечних речей. Я їду в гарячі точки, бо вважаю, що хтось має туди їхати. Коли я їхав на війну в Грузії, то думав: «Чого я маю сидіти у Варшаві, де нічого не відбувається, якщо можу бути там?». І я не вважаю це своїм обов’язком, я лиш переконаний, що мушу про ці події розказати, а люди повинні знати, що відбувається. Найважливіше, що має знати молодий журналіст, коли приїздить до гарячих місць: жоден текст не вартий кулі в голові. Бо якщо отримаєш кулю в голову, то не напишеш того тексту. І має бути обов’язкова підготовка  вдома: знати правила безпеки, мати контакти. 

Я лише раз у житті брав зброю до рук (в Афганістані) і  лише тому, що  не мав іншого вибору. І мусив декілька разів вистрілити, проте стріляв так, що впевнений – ні в кого не влучив. Але то був виняток,  і це ніколи не повториться. Якщо журналіст бере до рук зброю, він перестає бути журналістом. 

На жаль, зараз усе менше журналістів їде до «гарячих точок». І проблема, перш за все, фінансова, адже такі поїздки дорого коштують. Якби газети були багатші, то більше журналістів працювало б у «гарячих точках». Один мій колега не міг повернутися з Близького Сходу, бо не вистачило редакційних коштів.  Смішно, але так ми живемо.  І газети зараз менше зацікавлені в тому, щоб відправляти своїх журналістів за кордон. Мовляв, сиди в Польщі і пиши про те, що відбувається в Польщі. Таке  завжди було, але прикро, що нічого не змінюється. А міжнародна тематика  не дуже цікавить читачів. Коли вони натикаються в газеті про Близький Схід, то думають : «А, знову Близький Схід, знову нескінченні вбивства». Але ж ми не пишемо статистику, ми пишемо про життя людей.

Оксана Піддубна, Школа журналістики УКУ

 

Ще Статті