Гроші пахнуть

"Завдання журналістики — інформувати суспільство в такий спосіб, щоб забезпечувати адекватний виборчий процес". Якщо прибрати з цієї хрестоматійної формули слово адекватний, то вона втратить наліт ідеалізму. Зате стане ближче до української реальності. Той, хто годує медіа, — замовляє порядок денний.

Корпоративна солідарність привчила нас не виносити сміття з хати — і ми самі винайшли свою ахіллесову п'яту. Насправді ж журналістика не буває сферичною у вакуумі, вона завжди вбудована в систему суспільних інститутів. Той, у кого є доступ до розуму і сердець, визначає наше завтра. Спробуйте переконати мене, що в умовах війни це поле битви менш важливе, ніж лінія фронту.

Пишу на тлі історії про Радіо Вести. Радіостанція існувала на гроші Олександра Клименка. Того самого, який "мінздох" часів Віктора Януковича. Того самого, який відсиджується в Москві і наради з колективом проводить по скайпу. Ця радіостанція ніколи не була самоокупною, до того ж зарплати її працівників були в рази вищі за середньоринкові. Ніякого бізнесу — лише політика.

Низка звільнень з радіостанції почалася лише тоді, коли стало ясно, що ліцензію — і контракти — не продовжать. Люди, які не соромилися кілька років брати гроші у одного з архітекторів минулого режиму, тепер розмірковують про те, що не згодні з його редакційною політикою. Але де була їхня принциповість в той момент, коли загроза закриття не висіла над ресурсом? Чому переконання не заважали їм отримувати зарплату в кілька тисяч доларів до того, як вони опинилися перед необхідністю шукати нове місце роботи?

Напевно багато хто скаже, що саме вони у своїй роботі дотримувалися стандартів і ніяких антиукраїнських речей не промовляли. Але треба бути дуже наївним, щоб вважати, ніби сьогодні "порядок денний реваншу" зводиться до прямих закликів. Навпаки, будь-яке медіа, орієнтоване на цілі Москви, намагається відгородитися від звинувачень, беручи на роботу людей з репутацією. Їх завдання — легітимізувати своєю присутністю решту контенту. Їх роль якраз і полягає в тому, щоб бути публічно проукраїнськими — їм випало служити солодкою оболонкою навколо гіркої пігулки чужого сенсу і чужого порядку денного. Щоб легше ковталося.

Ми так довго вчилися боятися слова цензура, що відвикли називати речі своїми іменами. Наприклад, міркувати про те, де пролягає межа між журналістикою і провокацією. Між опозиційністю і саботажем. Ми звикли до того, що в країні немає інституту репутації, що можна брати гроші у негідників і вважати себе при цьому порядною людиною.

Ми розмірковуємо про медіаринок так, ніби він існує. Ніби ЗМІ — це бізнес, здатний приносити прибуток. Ніби канали, сайти і радіостанції відрізняються один від одного лише назвами і оснащеністю. Насправді — ні.

Рекламний ринок малий. Люди за контент платити не привчені. До того ж інформація не служить основою для прийняття бізнес-рішень: робота із заощадженнями для обивателя коливається в проміжку від "купити долари" до "взяти кредит на однушку". У такій ситуації говорити про незалежність преси можна з дуже великою натяжкою.

Український медіаринок складається з двох частин. В одній його частині — власне українські ЗМІ: ліволіберальні, праволіберальні, правоконсервативні. Провладні та опозиційні. Самоокупні і дотаційні. Ангажовані і нейтральні. Нудні і цікаві. Професійні і не дуже. Такі, що дотримуються стандартів і такі, що порушують їх.

А у другій — майданчики, власники яких у тій чи іншій формі вирішують завдання з деконструкції української державності. Медіа, які отримують гроші з Москви чи від колишнього оточення Віктора Януковича. Там платять великі зарплати і не економлять на витратах. Вони можуть бути різними за рівнем професіоналізму, але їхні власники навряд чи хочуть перемоги України в тій війні, яка почалася три роки тому.

Адже це і справді дуже зручно — не замислюватися про те, з чиїх рук ти береш гроші. Думати, що ти в опозиції, не помічаючи, що ти по інший бік окопів. Вважати, що не несеш відповідальність за те, де працюєш. Заспокоювати себе тим, що "всі однакові". Тим більше люди, націлені на ідеї реваншу, готові платити на порядок більше, ніж в середньому на ринку. Хороша анестезія совісті.

І завжди можна заспокоїти себе тим, що пам'ять українського суспільства — як у золотої рибки. Що будь-яка сторінка в трудовій книжці легко перегортається. Що гроші не пахнуть.

Так ось — це неправда. Пахнуть.

Текст: Павло Казарін, ведучий телеканалу ICTV, оглядач Крим.Реалії, для журналу "Новое время". Текст публікується за згодою видання. 

Вхідне фото: ефір Радіо "Вести" за 18 грудня 2014 р.