IMI

Гаряча лінія

Барометр свободи слова

Данi з початку 2017 року

Вбивства Побиття Перешкоджання Цензура Погрози

0

18

54

5

21

Діана Дуцик: Ніхто не займається “аудитом війни”.

Робота в умовах конфлікту — справжній виклик не лише для держави, але й для ЗМІ. Виконавча директорка “Телекритики” Діана Дуцик розповіла учасникам та гостям ІІІ Міжнародного Студентського Медіасимпозіуму, що проходив 31 березня – 1 квітня в Українському католицькому університеті (Львів), як журналісти знаходять відповіді на складні питання, з якими стандартами працюють і як стандарти співвідносяться з редакційними практиками.

У листопаді 2015 року громадська організація “Телекритика” в рамках проекту ОБСЄ провела моніторинг висвітлення конфліктів та чутливих тем українськими ЗМІ. Дослідження охопило центральні та регіональні телеканали, а також соціальні ток-шоу. Було виділено кілька соціальних груп, які так чи інакше долучені до конфлікту — це бійці АТО, внутрішньо переміщені особи, волонтери, мешканці окупованих територій та інша сторона протистояння. Виявилося, що як центральні, так і регіональні телеканали практично не приділяють уваги внутрішньо переміщеним особам — у новинах телеканалів лише 1% сюжетів присвячений цій соціальній групі. Також зовсім небагато виходить сюжетів про волонтерів — близько 2%. Найбільше новин стосується бійців АТО. Зрідка потрапляють у поле зору медіа і мешканці окупованих територій, їм присвячено 4% повідомлень. Але якщо їх і згадують, вони завжди безликі.

Підходи до висвітлення чутливих тем

Цього року ми вирішили продовжити це дослідження і запитати самих журналістів про те, якими є їхні редакційні практики, з якими стандартами вони працюють. Моніторинг показав, що у 69% матеріалів джерелом конфліктності є самі журналісти. Мова ворожнечі присутня не тільки в коментарях політиків чи осіб, яким надають слово, як це було раніше, але і у висловлюваннях самих медійників. Найбільше такої мови в соціальних ток-шоу, а це саме той контент, який дивляться активні глядачі телеканалів.

Дослідження відбулося протягом лютого-березня 2016 року. На умовах анонімності було проведено 30 глибинних інтерв’ю і дві фокус-групи. Це дослідження охопило загалом 47 журналістів та редакторів і 42 засоби масової інформації. Вибірка доволі велика: 8 загальнонаціональних телеканалів, 13 регіональних телеканалів, 6 загальнонаціональних онлайн-медіа, 6 загальнонаціональних друкованих видань, 9 регіональних друкованих видань та онлайн-медіа. Географія теж дуже широка — Полтава, Луцьк, Вінниця, Львів, Чернівці, Миколаїв, Кіровоград, Дніпропетровськ, Івано-Франківськ, Чернівці, Краматорськ, Одеса, Ужгород, Харків, Суми, Запоріжжя, Сєверодонецьк і Київ.

Ми виділили три типи підходів до висвітлення конфліктів. Перший — усвідомлено-активістський або патріотичний. У цьому випадку редакція повністю ігнорує іншу сторону конфлікту. Звісно, присутній образ ворога. Інший тип — нейтральний. Це буквальне, стерильне дотримання журналістських стандартів. Третій тип — змішаний, коли журналісти розуміють, що стандартів потрібно дотримуватися, але вони інколи вагаються і думають над тим, який вибір робити.

Редакційні практики

Більшість опитаних журналістів сказали, що існує плюралізм у висвітленні конфлікту, їм ніхто не диктує, як це потрібно робити. Ця тенденція радує, але при цьому існує великий рівень непевності серед представників медіа щодо професійних орієнтирів. Тобто, з одного боку, журналісти вільні у висвітленні, а з іншого — не дуже орієнтуються, що ж треба робити. Основний висновок, який можна з цього зробити, — в українських редакціях сьогодні взагалі немає якихось універсальних правил.

Ще одна тенденція — кожен керується власним досвідом, важливим є особистий фактор. Ті журналісти, які є вихідцями з Донбасу і Криму, або ті, які дуже часто там бувають, набагато краще розуміють контекст, можуть зрозуміліше подати і пояснити матеріал, ніж репортери, які не мають такого бекграунду. Більше досвіду — більше розуміння. Роман Бочкала під час обговорення результатів дослідження акцентував увагу на тому, що у нас були лише одиниці журналістів, які їздили у гарячі точки. Досвіду не було ні в кого, і цей досвід усі почали здобувати тут, у себе вдома, на полі бою. Відповідно, у нас не було навіть редакторів, які вміли б працювати з таким контентом.

Окрім цього, журналісти розуміють важливість тем конфлікту, але сьогодні інтерес аудиторії до них знижується. Це підтверджують внутрішні рейтинги телеканалів. У глядачів накопичилась втома. В лютому – березні ситуація була більш-менш спокійною, зараз бойові дії відновлюються, і якби ми проводили дослідження зараз, можливо, був би інший результат.

Найчастіше на телеекранах з’являються позитивні, героїзовані сюжети про військових. Журналісти зазначили, що їм складно інакше ставитися до бійців. Особливо це проявляється, якщо репортери працюють в зоні АТО, постійно контактують з військовими, знімають їх. Саме тому представники ЗМІ деколи закривають очі на неприємні речі, не показують їх глядачам.

Незначний відсоток тем внутрішньо переміщених осіб журналісти пояснюють тим, що знизився інтерес аудиторії, адже вже все переговорили, що можна було, а проблема не вирішується. Ще однією причиною ігнорування теми є неоднозначне ставлення журналістів до переселенців. У деяких медіа відслідковується стереотипне, негативне представлення переселенців.

Також більшість з тих, кого ми опитували, висловлювати непевність щодо того, чи варто показувати іншу сторону і не завдати при цьому шкоди країні. Це дилема, з якою дуже складно справлятися, через що багато журналістів свідомо виключають представлення іншої сторони у своїх матеріалах.

Журналістські стандарти і самоцензура

Ще один момент, який дискутується в медіа-спільноті: дотримуватися чи не дотримуватися стандартів і чи можливо бути над сутичкою? Залишатися над ситуацією важко, практично неможливо. Журналісти мають певне відчуття співпричетності, їм складно абстрагуватися і нейтрально висвітлювати ці теми. Хоча деякі репортери говорили, що вони усвідомлюють певну небезпеку такого ставлення. Але немає жодних редакційних практик і стандарти не артикульовані в редакції. Тому ідеться не про те, дотримуватися чи не дотримуватися стандартів, ідеться про те, що журналісти їх просто не знають. У такій ситуації стандарти є предметом інтерпретації журналіста.

Окрім цього, існують явища самоцензури і суспільного тиску. Немає ні “темників” на рівні держави, ні внутрішніх папірців із вказівками, але є тиск суспільної думки щодо тих чи інших тем. Також у них включається самоцензура, “щоб раптом не нашкодити”. Одна із тем, якої уникають медіа — негативний образ українських військових. За словами представників ЗМІ, це може зіграти на руку російській пропаганді. Таким чином, ніхто не займається “аудитом війни”. Є певні теми, які ми не можемо приховувати, не можемо просто говорити, що все добре. Ми повинні висвітлювати їх, бо ніхто за нас цього не зробить. Звісно, що це треба робити доказово і професійно, але ми не можемо закривати на багато речей очі тільки тому, що у нас війна.

Діалог з мешканцям окупованих територій

Найскладніше для журналістів виявилося визначити свою роль у діалозі з жителями окупованих територій. Вони відповіли, що загалом підтримують ідею діалогу, але не розуміють, з ким він може бути. Медіа не обговорюють цю тему, тому що держава чітко не артикулює свою позицію і свою політику щодо майбутнього мешканців окупованих районів Донбасу. За таких умов журналісти не готові брати на себе цю відповідальність і просувати ідею діалогу самостійно.

Як би ми не ставилися до стандартів, як би ми не розуміли поняття балансу чи об’єктивності, для мене завжди є ще один стандарт, який не прописаний у жодних правилах. Це питання відповідальності. Кожен з нас повинен думати про те, чим кожне слово і кожен кадр може обернутися уже через кілька хвилин, адже інформація циркулює дуже швидко.

Текст: Вікторія Димарчук

Фото: Роман Скрипник

Ще Статті