Які вимоги можуть бути висунуті до ЗМІ через суд

Зазвичай у цивільному процесі позовні вимоги стосуються майна – грошової суми або певної речі чи кількох речей. Але якщо причиною спору стала публікація в засобі масової інформації, то позовні вимоги зазвичай є відмінними. Оскільки право на повагу до честі, гідності та ділової репутації (які право на інформацію та її поширення), належать до немайнових прав, перелік «типових» позовних вимог до засобів масової інформації має свою специфіку. 

Відшкодування майнової шкоди. У разі, якщо поширенням недостовірної інформації було завдано майнову шкоду, дана шкода підлягає відшкодуванню в загальному порядку відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України. Відшкодуванню підлягають і реальні збитки, й упущена вигода. Позивачеві необхідно довести наявність і розмір збитків, факт поширення відповідачем оскарженої інформації, а також причинно-наслідковий зв’язок між вказаними діями відповідача та настанням збитків. Згідно з частиною 2 статті 1166 ЦКУ відповідач звільняється від обов’язку по відшкодуванню шкоди в тому разі, якщо доведе відсутність своєї вини. Засіб масової інформації також може доводити наявність спеціальних підстав звільнення засобів масової інформації чи журналістів від відповідальності, які передбачені у спеціальних законах, що регулюють діяльність ЗМІ (див. статтю «Спеціальні випадки звільнення ЗМІ від відповідальності за поширення недостовірної інформації» на цьому ж сайті). Вимоги про відшкодування саме майнової шкоди пред’являються вкрай рідко, очевидно з тієї причини, що дуже складно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями відповідача та майновою шкодою.

Відшкодування моральної шкоди. Постанова пленуму Верховного Суду України    № 4 від 31 березня 1995 року „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” визначає моральну шкоду як „втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб” (абзац перший п. 3).

Стаття 23 Цивільного кодексу України передбачає відшкодування моральної шкоди, яка зокрема може полягати у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Визначення приниження честі, гідності чи ділової репутації як одного з явищ, у якому полягає моральна шкода, все ж, видається проблемним: приниження честі особи може потягти за собою душевні страждання, які спричинені протиправною поведінкою стосовно особи, і які являють собою моральну шкоду відповідно до пункту 2 частини 2 статті 23 ЦКУ (саме приниження честі й гідності передбачене пунктом 4 частини 2 тієї ж статті). В даному випадку мова не йде про поглинання одного виду моральної шкоди іншим видом, оскільки приниження честі, гідності або ділової репутації не обов’язково викликає душевні страждання.

Насправді приниження честі, гідності або ділової репутації є відмінним від страждань фізичної особи, це певний вид немайнової шкоди, яка може спричиняти виникнення моральної шкоди у фізичних осіб. На нашу думку, немайнова шкода є більш загальним поняттям, а моральна шкода та приниження честі й гідності – його різновиди. На практиці, очевидно, треба виходити з того, що потерпіла фізична особа має взаємовиключну альтернативу: вимагати компенсації приниження честі, гідності або ділової репутації (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦКУ) чи вимагати компенсації моральної шкоди, завданої протиправною поведінкою щодо неї самої чи її близьких (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦКУ).

Умовами відшкодування моральної шкоди є протиправне діяння, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв’язок між шкодою і діянням та вина відповідача. Але чи не найбільш спірним питанням є методика визначення розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди в конкретному випадку. Науково обґрунтовану методику нарахування розміру компенсації моральної шкоди розробив О.М.Ерделевський. Згідно з цією методикою кожному виду порушень відповідає презюмована моральна шкода, котру мала б відчувати „середня”, „нормально реагуюча” людина. Такі співвідношення подаються у таблицях, презюмована моральна шкода вираховувалася на основі максимальних санкцій у кримінальному кодексі; отримані співвідношення перемножувалися на 720 мінімальних заробітних плат (заробіток за 10 рр. при місячному заробітку в 6 мінімальних заробітних плат). Наприклад, поширенню неправдивих відомостей, які порочать особу, в засобі масової інформації, відповідав би презюмований розмір компенсації в 36 мінімальних заробітних плат (автор методики працює в Росії, тому за основу взято КК РФ та російські  норми щодо мінімальної заробітної плати). Визначення презмованої моральної шкоди у даній методиці видається доволі спірним, але цей компонент Олександр Ерделевський пропонує підставляти в формулу, яка є достатньо логічною для приблизного визначення розміру компенсації моральної шкоди:

D = d * fv * i * c * (1-fs), у якійD – розмір компенсації дійсної моральної шкоди;

d – розмір компенсації презюмованої моральної шкоди;

fv – ступінь вини заподіювача шкоди (0≤f≤1);

fs – ступінь вини потерпілого (0≤f≤1);

i – коефіцієнт індивідуальних особливостей потерпілого (0≤f≤2);  

 – коефіцієнт обліку фактичних обставин, що мають істотне значення (0≤f≤2).

Величину вини f О.М.Ерделевський пропонує виражати в таких значеннях:

проста необережність – f = 0,25;

груба необережність – f = 0,5;

евентуальний умисел – f = 0,75;

прямий умисел – f = 1.            

Вказана методика може використовуватися як допоміжний спосіб визначення розміру компенсації моральної (немайнової) шкоди, але не може бути безальтернативною інструкцією для суду, адже потрібно зважати на унікальність кожної справи.

Спростування недостовірної інформації. Спростування – це основний спосіб захисту права на повагу до честі, гідності, права на ділову репутацію, який є передумовою застосування інших способів захисту; в той же час це спеціальний спосіб захисту, оскільки він застосовується саме для захисту вказаних цивільних прав, а не будь-яких. Спростування являє собою дію з поширення повідомлення про недостовірність раніше поширеної (спростовуваної) інформації з метою відновлення прав потерпілого, яка має охопити хоча б приблизно ту аудиторію суб’єктів, котрі раніше отримали недостовірну інформацію.

Відповідно до частини 7 статті 277 Цивільного кодексу спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена, аби, як уже було сказано, донести спростування саме до дезінформованої аудиторії. Рішення суду про визнання певної інформації недостовірною саме по собі ще не є спростуванням, тому що спростуванням буде лише публічне оголошення цього рішення серед аудиторії, в якій раніше була поширена недостовірна інформація.Відповідно до частини 4 статті 277 ЦКУ спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка її поширила. Така норма встановлена з тією метою, щоб по-перше, донести спростування до раніше дезінформованої аудиторії (практично здійснити розміщення спростування у тому ж ЗМІ, в якому було поширено недостовірну інформацію, може лише той, хто випускає цей ЗМІ), по-друге, щоб дати цій аудиторії зрозуміти, яка саме інформація  спростовується (поширена раніше зобов’язаним суб’єктом у відповідний момент і спосіб).

У науковій літературі також дискутується питання про можливість застосування вибачення поширювача недостовірної інформації перед потерпілим (Будякова Т.П. Извинение как форма компенсации морального вреда в истории Российского государства и права // Государство и право.- 2004, № 1.- С. 103.). Д.Д.Луспеник зазначає, що існування такого способу захисту цивільних прав є дуже спірним, оскільки статті 16 і 19 ЦКУ його не передбачають (Луспеник Д.Д. Судопроизводство по делам о защите чести, достоинства и деловой репутации (опровержение недостоверной информации) / Национальная юридическая академия Украины им. Ярослава Мудрого.- Харьков: Харьков юридический, 2005.– С. 248.). З такою мотивацією можна погодитися частково, оскільки способи захисту цивільних прав не мають свого виключного переліку в законі, що випливає з частини 2 статті 16 ЦКУ. На нашу думку вибачення могло би здійснюватися тільки разом зі спростуванням недостовірної інформації, яке фактично і відновлює порушене право, тому добровільне вибачення не має якогось „правового навантаження”, а примусове вибачення є засобом карного характеру, що не характерно для цивільного права. З огляду на це вимога про вибачення ЗМІ або журналіста повинна відхиляться судом, хоча на практиці такі вимоги зрідка все ж задовольняються.

Реалізація права на відповідь. Згідно зі статтею 277 Цивільного кодексу України право на відповідь надається особі, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації. Тобто така особа має можливість вибирати спосіб захисту своїх прав – спростування інформації чи реалізація права на відповідь, оскільки така альтернатива передбачена самою нормою статті 277. Відповідно до статті 65 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” особи, будь-які права і законні інтереси яких порушені (не тільки право на честь, гідність або ділову репутацію) поширенням певних відомостей у програмі чи передачі телерадіоорганізації, також мають право на відповідь. Тобто відповідь може слідувати і за оприлюдненням певної достовірної інформації, що викладена неповно, неточно. У тій же статті Закону уточнюється, що відповідь може полягати в коментарі, власному тлумаченні обставин справи, які фактично є різновидами відповіді, тому немає підстав виділяти їх як окремі види вимог.

Право на відповідь в принципі має реалізовуватися в позасудовому порядку після мотивованого звернення до засобу масової інформації. Якщо ж ЗМІ відмовило в реалізації даного права, у заявника з’являється право на звернення до суду, щоб той зобов’язав ЗМІ розмістити відповідь.   

У частині 12 статті 71 Закону України „Про вибори народних депутатів України” та в частині 9 статті 56 Закону України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” закріплено спеціальні види права на відповідь, яке реалізується тільки під час виборчого процесу. Особливістю його є те, що підставою розміщення в засобі масової інформації відповіді є вимога суб’єкта виборчого процесу, якщо той вважає поширену інформацію недостовірною, тобто недостовірність інформації не потрібно навіть доводити.

Заборона поширення недостовірної інформації. Така заборона може бути встановлена судом на підставі статті 278 Цивільного кодексу: суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації у газеті, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, або заборонити (припинити) розповсюдження газети, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, до усунення відповідного порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, примірники запису телепередачі тощо з метою їх знищення. Очевидно, що на підставі статті 278 ЦКУ суд може винести рішення і про блокування доступу до певної сторінки в мережі Інтернет, на якій міститься недостовірна інформація. Як правильно зазначає Р.О.Стефанчук (Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві / Хмельницький інститут регіонального управління та права.- К.: Науковий світ, 2001.– С. 180-181) даний спосіб захисту повинен мати обмеження, оскільки можливі зловживання ним. Від себе додамо, що при розгляді відповідних справ суд повинен особливо ретельно підходити до оцінки всіх обставин справи при з’ясуванні необхідності в конкретному випадку  застосувати в демократичному суспільстві такий вид обмеження права на свободу вираження. У переважній більшості випадків вказані вище види позовних вимог  застосовуються для поновлення права на честь, гідність або ділову репутацію. Серед усіх немайнових прав дані права мають чи не найбільший перелік способів захисту.

На завершення також необхідно зазначити, що вимоги до ЗМІ в судовому процесі визначаються із самого початку в позовній заяві. Але згодом у процесі позивач відповідно до частини 2 статті 32 Цивільного процесуального кодексу України може змінити позовні вимоги, зокрема збільшити їх. Тому таку можливість необхідно враховувати відповідачеві (засобові масової інформації та/або журналісту) з урахуванням усіх обставин справи та потенційних доказів, які ще можуть бути подані суду.

 

Роман Головенко, Інститут масової інформації