Леся Парно

Здається, що чим більше ми хочемо відхреститись від ідеалів нашого часу, тим більше ми їм слідуємо, часто самі того не розуміємо. Як сказав би А.Камю, ми « занадто міцно прикуті до галери нашого часу, аби не гребти разом із іншими, навіть знаючи, що галерея тхне оселедцем і на ній багато наглядачів».  Ми живемо в часи парадоксів, наприклад, кажемо, що хочемо побути на самоті, але при цьому хапаємось за телефон, кажемо, що потребуємо тиші, і їдемо на вечірку.

Нарікаємо на брак привату в епоху інформаційних технологій. Проте цікавим є те, що на законодавчому рівні таки захищається право особи на  недоторканість приватного життя, але люди здається все таки прагнуть до протилежного. Чим же можна пояснити оце шалене прагнення виставити своє життя на всезагальний огляд? Адже чим, як не ярмаркою життя, є усім відомі проекти типу «вконтакте», «live joural», «одноклассники» і т.д.

Люди публікують свої приватні фото, друкують свої інтимні переживання. Звичайно, якщо це пояснювати лише з позиції того, що людина живе лише тоді, коли її життя хтось фіксує, то можна зрозуміти популярність таких ресурсів. А може причина не лише в цьому? Може це просто бажання, так би мовити, продати себе дорожче. Не змінюючи себе, змінити свій образ, образ який сприймають люди. Завуалювати недоліки, додати кілька позитивних штрихів, і ось – нова людина! Життя починає ділитись на життя для себе і життя для людей, і вже хто зна, де  людина справжня…

Одразу згадується цитата із роману Кобо Абе «Чуже обличчя»: « Обличчя – це місток, який веде до людини». А що ж робити, як містків два? Куди йти?